Він розплющив очі.
Дивна істота із роздратуванням пульсувала в його бік, тикаючи якоюсь псевдоподією в бік столу.
Артур труснув головою і поглянув на наступний аркуш паперу.
Похмуро, подумав він.
І наступна.
Дуже похмура.
І наступна також.
О... А ця вже непогана.
Планета називалася Бартледан. На ній був кисень. На ній були зелені пагорби. На ній, здавалося, була відновлена писемна культура. Але найбільше його увагу привернула фотографія групки людей, бартледанських людей, які стояли кругом на сільській площі, приємно усміхаючись на камеру.
— О-о-о, — промовив він протягуючи фотографію дивній істоті.
Її очі витяглись на стеблинках і прокотилися зверху вниз вздовж паперу, залишаючи блискучий слід слизу.
— Так, — вимовила істота з відразою. — Вони виглядають точно як ви.
Артур перебрався до Бартледану і, використовуючи гроші, які він заробив продавши трохи слини та зрізаних нігтів з ніг, придбав собі будинок у селищі, зображеному на фотографії. Там було приємно. Повітря було духмяним. Мешканці планети, здавалося, виглядали так само як і він, і були не проти його присутності. Не нападали і не жбурляли в нього нічим. Артур купив трохи речей і шафу, щоб їх туди покласти.
Нарешті він влаштував собі життя. Тепер залишилося тільки знайти у ньому мету.
Спочатку він спробував сісти і почитати. Але література Бартледану, відома в усіх куточках цього сектору Галактики своєю витонченістю та благородством, здавалося, не могла задовольнити його цікавість. Проблема була в тому, що ця література врешті-решт була не про людей. І не про бажання людей. Населення Бартледану було надзвичайно схожим на людей, але коли комусь з них сказати «добрий вечір», то він оглянеться навколо із легким здивуванням, принюхається до повітря і скаже, що так, він гадає, що це, мабуть, один з найдобріших вечорів і добре, що Артур звернув на це увагу.
— Ні, я маю на увазі, що бажаю вам доброго вечора, — сказав би Артур, точніше раніше казав.
З часом він навчився уникати подібних розмов.
— Я мав на увазі, що сподіваюсь, що у вас буде добрий вечір, — додав би він.
Такі слова зазвичай ще більше бентежили.
— Бажаєте? — промовив би бартледаніанець, у ввічливому подиві.
— Е... так, — відповів би Артур. — Я просто виражаю надію, що ...
— Надію?
— Так.
— Що таке надія?
Гарне питання, подумав Артур і відступив назад до свого будиночка, щоб подумати.
З одного боку він міг лише усвідомити і поважати те, що дізнався про погляд на життя бартленданіанців, який полягав у тому, що всесвіт є таким, який він є, змирися або забирайся. З іншого боку він не міг не мати ніякого бажання, навіть надії — це було просто неприродним.
Природний. А це хитре слово.
Він вже давно зрозумів, що багато речей, які він вважав природними, як наприклад, купувати подарунки на різдво, зупинятися на червоне світло чи падати зі швидкістю 32 фути на секунду в квадраті, були просто звичками його світу і не обов’язково працювали таким же чином в будь-якому іншому місці; але не бажати — це справді не могло бути природним, чи не так? Це все одно, що не дихати.
Дихання якраз було ще однією справою, якою не займалися бартленданіанці, не зважаючи на увесь той кисень, яким була заповнена атмосфера. Вони просто жили без нього. Час від часу ганялися навколо і грали у нетбол та ще якісь ігри (звісно без найменшого бажання виграти, просто грали, а хто виграв, той і виграв і все на цьому), але все одно вони ніколи не дихали. Це було, з якоїсь причини, непотрібним. Артур швидко дізнався, що грати з ними у нетбол надто страшно. Хоч вони і виглядали як люди і навіть рухались і звучали як люди, але вони не дихали і не бажали нічого.
Дихання і бажання, з іншого боку було тим, чим Артур займався цілими днями. Інколи він бажав чогось на стільки сильно, що його дихання ставало дуже інтенсивним, і йому треба прилягти на хвильку, щоб заспокоїтись. На самоті. У його маленькому будиночку. Так далеко від світу, в якому він народився, що його мозок не міг навіть обробити таку кількість цифр не втративши свідомість.
Тому він намагався про це не думати. Натомість він сидів і читав, чи принаймні був би радий читати, якби десь завалялось хоча б щось варте того, щоб його читати. Але ніхто в оповіданнях бартледіанців ніколи нічого не хотів. Навіть склянки води. Звісно, вони б дістали її, якби хотіли пити, але коли навколо не було жодної склянки з водою, то вони просто більше про неї не думали. Він щойно прочитав цілу книжку, в якій головний герой протягом тижня займався роботою в саду, грав у нетбол, допомагав лагодити дорогу, доглядав разом із жінкою за дітьми, а потім неочікувано помер від спраги у передостанньому розділі. Роздратований, Артур прочесав всю книгу у зворотному порядку доки нарешті знайшов посилання на якусь проблему із водопроводом у 2 розділі. І на цьому все. Той хлопчина помер. Що ж таке трапляється.