— Трілліан! — скрикнув Творець Сендвічів, засунувши до рота порізаний палець. — Що...? Хто...? Коли...? Де...?
— Саме ці питання я збиралася поставити тобі, — відповіла Трілліан, оглядаючи хатину Артура. Вона була скромно і елегантно наполовину захаращена його кухонним начинням. В іншій половині стояли простенькі шафа і полиці, а в кутку просте ліжко. У глибині кімнати виднілися двері, але куди вони вели Трілліан не знала, бо ті були зачинені.
— А у тебе мило, — сказала вона злегка питальним тоном.
Вона не могла отак зразу зрозуміти обстановку.
— Дуже мило, — погодився Артур. Неймоврно мило. Я не пам’ятаю, чи коли-небудь був у більш милішому місці. Тут я щасливий. Мене всі люблять, я роблю для них сендвічі, і... ем, та цьому й все. Вони мене люблять, а я роблю для них сендвічі.
— Звучить, наче...
— Ідилія, — рішуче заявив Артур. — Так і є. Ні, справді. Напевно тобі тут навряд чи содобалося, але для мене це, ну... це ідеальне місце. Слухай, сядь, будь ласка, будь як вдома. Хочеш чогось, наприклад, сендвіч?
Трілліан взяла сендвіч і не без підозри оглянула. Потім обережно понюхала його.
— Скуштуй, — наполіг Артур, — він смачний.
Трілліан обережно відкусила малесенький шматочок, потім більший, а потім почала задумливо жувати.
— Справді смачно, — промовила вона, оглядаючи сендвіч.
— Справа мого життя, — заявив Артур, сподіваючись, що це прозвучить гордо і він не буде вигядати наче повний ідіот.
Він звик бути всіма шанованим, а зараз його змушують переналаштовувавтися на старий лад.
— А що це за м’ясо? — поцікавилась Трілліан. — А так, це, хм, це м’ясо абсолютно нормального буйвола.
— Що?
— Абсолютно нормальний буйвіл. Вони трохи схожі на корів, точніше биків. Але все-таки найбільше на буйволів. Ну знаєш, такі великі тварини.
— І що з ними не так?
— Нічого, вони абсолютно нормальні.
— Розумію.
— Дивно тільки те, звідки вони приходять.
Тріція насупилась і перестала жувати.
— Звідки вони приходять? — запитала вона із повним ротом.
Вона не збиралася ковтати, доки не дізнається звідки.
— Справа не тільки в тому звідки вони приходять, а ще й в тому, куди вони йдуть. Все впорядку, його абсолютно безпечно можна ковтати. Я вже з’їв його силу-силенну. Вони чудове. Дуже соковите. Дуже ніжне. Трохи солодкуватий смак із пряним присмаком.
Трілліан все ще не ковтала.
— Звідки, — наполягала вона, — вони приходять і куди йдуть?
— Вони приходять з точки трохи східніше гір Хондо. Он вони там, позаду нас, такі високі, ти мабуть уже їх бачила коли підлітала сюди, а потім буйволи тисячами мчать через великі рівнини Анхондо і, хем, ну це і все. Ось вони звідки приходять. Ось куди вони йдуть.
Трілліан насупилась. Вона чогось тут не розуміла.
— Мабуть, я не все зрозуміло пояснив, — почав знову Артур. — Коли я сказав, що вони приходять з точки на сході від гір Хондо, я мав на увазі, що там вони раптом з’являться. Потім вони мчать через рівнини Ахондо і, ну, загалом просто зникають. У нас близько шести днів, щоб зловити їх стільки, скільки можливо, до того як вони зникнуть. На весні вони роблять все це знову, але у зворотньому напрямку.
Трілліан неохоче, але ковтнула. Вибір у неї був невеликий: або ковтнути, або виплюнути, з іншого боку смак був справді чудовий.
— Ясно, — сказала вона, впевнившись, що не відчуває жодних побічних ефектів. — А чому вони називаються абсолютно нормальними буйволами?
— Ну, я думаю тому, що інакше люди подумали б, що це трохи дивно. Мабуть Старий Трешберг назвав їх так. Він каже, що вони приходять звідти, звідки приходять і йдуть туди, куди йдуть, і такою є воля Боба і все тут.
— Кого...
— Навіть не питай.
— Ну що ж, здаєть тобі тут добре.
— Так справді. Ти також добре виглядаєш.
— Так в мене все добре. Все дуже добре.
— Що ж, це добре.
— Так.
— Добре.
— Добре.
— Дуже мило з твого боку, що ти заглянула.
— Дякую.
— Ну ... — невизначено сказав Артур, безцільно озираючись по сторонам.
Виявилося, що доволі важко знайти тему для розмови з тим кого не бачив стільки часу.
— Тобі мабуть цікаво як я тебе знайшла? — почала Трілліан.
— Так! — вхопився за цю думку Артур. — Я саме над цим думав. Як ти мене знайшла?
— Ну, ти може знаєш, а може й ні, але я зараз працюю на одну з великих компаній Суб-Ета телебачення, що...
— Я знаю, — раптом згадав Артур. — Так, тебе можна привітати. Це ж прекрасно. Захоплююче. Ти молодець. Мабуть, дуже цікава робота.