— Поясни мені ще раз, — попросила Рендом.
— В ньому нічого особливого немає, — почав Артур. — Завідний механізм було створено стоні років тому...
— Земних років?
— Так. Вони ставали все точнішими і точнішими, складнішими і складнішими. Це дуже хитромудрий і тонкий механізм. Його потрібно зробити дуже маленьким і разом з тим надійним, щоб він працював точно не зважаючи на будь-які падіння.
— Але лише на одній планеті?
— Так, на тій, де його виготовили. Розумієш, ніхто ніколи не сподівався, що він потрапить кудись далі, де будуть інше сонце, місяць, гравітаційне поле і все таке. Але все-таки ця штука працює ідеально, хоча зараз це не грає ніякої ролі в такій даличині від Швейцарії.
— Від чого?
— Швейцарії. Там його виготовили. Це маленька гірська країна. Така акуратна, що аж гидко. Загалом, ті, хто їх виготовляв не знали, що є й інші населені планети.
— Багато ж вони не знали.
— Мабуть, що так.
— А звідки вони родом?
— Вони — це і ми також... ми щось типу виросли там. Ми еволюціонували на Землі. З... я навіть не знаю...з якогось слизу.
— Як цей годинник.
— Хм. Я не думаю, що годинник виріс зі слизу.
— Ти не розумієш! — крикнула Рендом раптом схопившись на ноги. — Ти не розумієш! Ти не розумієш мене, ти не розумієш нічого! Я ненавиджу тебе за те, що ти такий дурний!
Вона побігла вниз схилом все ще стискаючи годинника і продовжуючи кричати, що ненавидть його.
Артур кинувся за нею зляканий і розгублений. Він біг плутаючись у високій траві. Для нього це було важко і болісно. Під час катасрофи він дістав важкий перелом ноги і досі кульгав.
Раптом вона зупинилася і обернулася до нього своїм потемнілим від люті лицем.
— Хіба ти не розумієш, що є місце, якому він належить? — кричала вона, розмахуючи годинником. — Місце, де вони працюють так, як треба? Місце, де вони потрібні?
Вона повернулася і побігла знову. Артур не міг вгнатися за нею — бігала вона добре і ноги в неї не хворі.
Справа не в тому, що він не очікував, що бути батьком настільки важко, а в тому, що він ніколи не розраховував, що стане батько, а тим більше так раптово і на чужій планеті.
Рендом знову повернулася, щоб крикнути йому. Дивна річ, кожен раз він теж зупинявся разом з нею.
— Хто я така, по-твоєму? Квиток в перший клас? Хто я для мами? Квиток у життя, якого у неї немає?
— Я не розумію, про що ти говориш, — прохрипів задиханий Артур.
— Та ти взагалі нічого не розумієш!
— Що? Я не розумію.
— Заткнись! Заткнись! Заткнись!
— Скажи мені! Будь ласка, скажи! Що вона мала на увазі про життя, якого вона не мала?
— Вона хотіла залишитися на Землі! Вона шкодує, що полетіла з цим безмозким йолопом з двома головами Зафодом! Вона думає, що життя могло б обернутися зовсім інакше!
— Але, — зауважив Артур, — вона б тоді була мертвою! Разом з усією планетою, яку підірвали!
— Але це інше життя, чи не так?
— Це...
— Тоді їй би не довелося заводити мене! Вона мене ненавидить!
— Ти не можеш говорити так! Як хтось може ... е.... я хотів сказати...
— Вона завела мене, щоб у неї було хоч щось своє. Така моя роль. Але все вийшло навіть гірше! Ось вона мене і сплавити з рук, а сама живе як і раніше своїм дурним життя.
— Що дурного в її житті? Вона ж фантастично успішна, хіба ні? Вона в усіх часах і просторах, по всій Суб-Ета ТБ мережі...
— Ідіот! Ідіот! Ідіот! Ідіот!
Рендом знову повернулася і почала бігти Артур не міг тримати її темп, а тому все ж таки був вимушений присісти і почекати поки в нозі не вщухне біль. Каша в його голові ніяк не допомагала йому вирішити, що робити з усим цим.
Через годину він пришкутильгав до села. Вечоріло. Зустрічні привітно віталися з ним, але в повітрі висіла якась нервозність і невизначеність. Старий Трешберг сидів дивлячись на місяць і закусивши бороду більш звичайного, що теж не віщувало нічого доброго.
Артур зайшов у свою хатину.
Рендом сиділа зіщулившись біля столу.
— Вибач, — промовила вона. — Мені дуже шкода.
— Нічого, все в порядку, — сказав Артур на стільки м’яко, на скільки міг. — Іноді корисно, хм... трохи поговорити. Нам треба ще стільки всього дізнатися одне про одного, а життя воно таке... це не лише чай і сендвічі...
— Мені дуже шкода, — повторила вона, схлипуючи.
Артур підійшов до неї і обійняв. Вона не пручалася і не тікала. Потім він побачив, за що ж їй шкода.