— Га?
— Добре, значить по-твоєму час йде в цьому напрямку? Цікаво. Я все ще нескінченна? — запитала пташка, метаючись у просторі то тут, то там. — А зараз я нескінченна? На скільки я жовта?
Секунда за секундою пташка проходила через карколомні перетворення форм і кількостей.
— Я не можу... — збентежено почала Рендом.
— Вам не потрібно відповідати, я все зрозумію з виразу вашого обличчя. Тож. Я схожа на вашу матір? Я схожа на скелю? Чи не занадто я велика, роздавлена чи синусоїдально переплетена? Ні? А зараз? Я зараз рухаюсь назад?
Нарешті пташка непорушно зупинилася на місці.
— Ні, — відповіла Рендом.
— Та насправді я все-таки рухалась назад у часі? Хммм. Здається ми все розставили по місцям. Якщо вам цікаво, то я можу повідомити, що ви у вашому всесвіті вільно переміщаєтесь у трьох вимірах того, що ви називаєте простором. Також ви переміщаєтеся лише по прямій лінії у четвертому, який ви називаєте часом, і незворушно стоїте в одній точці п’ятого, який є основою ймовірності. Після цього все трохи ускладнюється, а тому вам не дуже захочеться знати, що там у вимірах з 13 по 22. Все що вам треба знати на даний момент, це те, що всесвіт набагато складніший, ніж можна уявити, навіть, якщо взяти за основу точку зору, що він до біса складний. До речі, я з легкістю можу не вживати слово «до біса», якщо воно вас ображає.
— Кажи все, що з біса забажаєш.
— Я постараюсь.
— То, що ти за чортівня? — не вгавала Рендом.
— Я Путівник. У вашому всесвіті я ваш Путівник. Насправді, я перебуваю у місці, яке технічно називається Велика Загальна Мішанина, що означає... а давайте я вам краще покажу.
Вона розвернулся в повітрі і вилетіла з печери, а потім сіла на камінь під виступом скелі, щоб не потрапити під дощ, який все дужчав і дужчав.
— Підійдіть, — промовила пташка, — і подивіться.
Рендом не любила, коли нею командували пташки, але все одно підійшла до виходу з печери, все ще тримаючи камінь у кишені.
— Дощ, — сказала пташка. — Ви бачите? Просто дощ.
— Я знаю, що таке дощ.
Струмені води падали з чорного нічного неба виблискуючи в місячному світлі.
— То що ж це?
— Що ти маєш на увазі, що це? Подивись навколо. Що ти робила у тій коробці? Чому я цілу ніч бігла через ліс і відбивалася від тупих білок, щоб врешті-решт дізнатися, що якась пташка буде питати мене, що таке дощ? Це просто вода, яка падає через кляте повітря і більше нічого. Може ще щось, що ти хотів би дізнатися чи вже можемо піти додому?
Зависла довга пауза перед тим, як пташка знову щось сказала:
— Ви хочете додому?
— У мене немає дому!
Рендом аж злякалася від того, як голосно прокричала ці слова.
— Подивіться на дощ... — сказала пташка-Путівник.
— Я дивлюся на дощ! На що тут ще дивитися?
— Що ви бачите?
— Що ти маєш на увазі, тупа пташко? Я бачу лише саму пелену дощу. Просто вода, яка падає.
— Які форми ви бачите у воді?
— Форми? Там нема ніяких форм. Це ж просто, просто...
— Просто якась мішанина, — закінчила пташка-Путівник.
— Так...
— А тепер, що ви бачите?
На межі видимості з очей пташки вилетів тонкий, ледь видимий промінь. У сухому повітрі під навісом його не було видно. Але там де промінь потрапляв на краплі дощу, він спалахував іскрами, на стільки яскравими, що вони здавалися твердими.
— Ну чудово. Лазерне шоу, — сказала зверхньо Рендом. — Ні разу такого не бачила, звісно крім, хіба що на п’яти мільйонах рок-концертів.
— Скажіть мені, що ви бачите.
— Просто світловий промінь! Дурна пташка!
— Так, там немає нічого такого, чого не було раніше. Просто я за допомогою світла привертаю увагу до певних крапель у певний момент часу. А тепер, що ви бачите?
Світло вимкнулось.
— Нічого.
— Я повторюю точно те ж саме, але з ультрафіолетовим світлом. Ви не можете його бачити.
— То в чому прикол, показувати мені те, чого я не можу побачити?
— В тому, щоб ви зрозуміли, що якщо ви чогось не бачите, це не означає, що його немає. А якщо ви щось бачите, це не означає, що воно насправді є, — це лише ваші органи чуття привертають вашу увагу.
— Мені це вже набридло, — вимовила Рендом, а потім зойкнула.
У повітрі, серед дощу висіла величезна чітка і яскрава тривимірна проекція її батька, який виглядав чимось наляканим.
За дві милі від Рендом, її батько, пробиваючись через ліс раптом зупинився. Він був наляканим тим, що побачив себе, який виглядав чимось наляканим світився і висів серед дощу десь за дві милі звідси. За дві милі вправо від напрямку, в якому він йшов.