Він уже цілковито заблукав і був переконаний, що помре від холоду, дощу і виснаження, а тому мріяв якнайшвидше з цим змиритися. Йому щойно білка притягла цілий журнал про гольф і це виявилося непосильним навантаженням для його мозку, який починав щось бурмотати і вити.
Спостерігаючи за величезним зображенням себе серед неба йому спало на думку, що хоч він скоро і почне вголос бурмотати і вити, але зате в нього з’явився чіткий орієнтир.
Артур зробив глибокий вдих, повернувся і пішов у напрямку неочікуваного світлового шоу.
— Окей, то що це мало довести? — поцікавилась Рендом.
Її швидше налякало зображення її батька, ніж поява самої світлової проекції. Свою першу голограму вона побачила у два місця і її одразу ж посадили в неї гратися. Свою останню голограму вона бачила приблизно пів години тому, на ній грав Марш АнджаКантінських Зоряних Гвардійців.
— Тільки те, що зображення вже там немає або його нема там де воно раніше було, — відповіла пташка. — Це просто взаємодія між водою з неба, яка рухається в одному напрямку, і світла з частотою, яку ти можеш сприймати своїми очима, в іншому. Разом вони створюють зображення у вашому мозку, яке ви вважаєте реальним. Але це лише відображення Загальної Мішанини. От вам ще приклад.
— Мама! — вирвалось у Рендом.
— Ні, — заперечила пташка.
— Повір, я можу впізнати свою маму!
У повітрі висіло зображення жінки, яка виходить із зорельоту всередині величезної, сірої схожої на ангар будівлі. Разом з нею йшла група високих, худих пурпурно-зелених істот. Безсумнівно це була мати Рендом. Ну, майже. Трілліан не йшла б так невпевнено при низькій гравітації і не розглядала б з такою цікавістю звичайне старе обладнання для життєзабезпечення, і тим більше не знімала б на таку старезну антикварну камеру.
— То хто вона? — запитала Рендом.
— Вона, це ваша матір, але в іншій точці на осі ймовірності, — відповіла пташка-Путівник.
— Я й гадки не маю, що ти намагаєшся сказати.
— Простір, час і ймворність мають свої осі, вздовж яких можна рухатись.
— Все ще не розумію. Хоча, думаю... Ні. Поясни.
— Я думав ви хочете додому.
— Пояснюй!
— Ви хотіли б побачити свій дім?
— Побачити? Він же знищений!
— Насправді він просто знаходиться не на всій протяжності осі ймовірноісті. Подивіться!
Серед дощу раптом з’явилося щось дуже дивне і гарне. Це була величезна, синьо-зелена, де-не-де покрита хмарами куля, яка з величавою повільністю оберталася на чорному, з вкрапленнями зірок, фоні.
— Зараз ви її бачите, — промовила пташка. — А зараз ні.
Менш ніж за дві милі звідти Артур завмер на місці. Він не міг повірити власним очам, там в далині, окутана дощем, але разом з тим абсолютно реальна і яскрава на фоні нічного неба, була Земля. Побачивши її, він затамував подих. І в ту ж мить, коли він затамував подих, вона зникла. А потім з’явился знову. А потім — що його остаточно доконало і він ледве не почав рвати на собі волосся — перетворилася на сосику.
Вигляд величезної, синьо-зеленої, водянистої і де-не-де з хмарами сосики налякав і Рендом також. Потім з’явилася зв’язка сосисок, чи швидше звязку сардельок в якій багатьох сардельок бракувало. Вся ця яскрава зв’язка крутилася і оберталася у повітрі у приголомшливому танці, а потім почала повільно зупинятися і поступово розчинилася у нічній темряві.
— Що це було? — тихо запитала Рендом
— Погляд вздовж осі ймовірності на переривчасто-нескінченний об’єкт.
— Ясно.
— Більшість об’єктів змінюються і трансформуються вздовж своїх осей ймовірності, але ваш рідний світ робить дещо інше. Він лежить на тому, що можна назвати лінією розлому у ландшафті ймовірності, а це означає, що у багатьох координатах ймовірності він повністю не існує. В нього спостерігається вроджена нестабільність, що доволі звичайно для будь-чого, що знаходиться у тому, що зазвичай називають Множинними секторами. Тепер зрозуміло?
— Ні.
— Хочете потрапити туди і побачити все власними очима?
— На... Землю?
— Так.
— А це можливо?
Пташка-Путівник відповіла не одразу. Вона розправила свої крила, граціозно піднялася в повітря і полетіла кудись в пелену дощу, який знову почав освітлюватись від променів.
Пташка ширяла у нічному небі, наволо неї спалахували вогні, а простір тремтів. Вона ширяла і кружляла, і петляла, і кружляла знову, і нарешті зависла на відстані двох футів від лиця Рендом, повільно і безшумно змахуючи крилами.
І знову заговорила з дівчинкою: