— І тобі це подобалося?
— Ну, так, думаю так, справді. В мене був чудовий набір ножів і ще купа різного.
— А тобі не здавалося, що це все карколомно, неймовірно, пекельно, абсолютно нудно?
— Ну, хм, ні. Здається ні. Ну, не зовсім абсолютно.
— Дивно. Мені здалося б.
— Ну, припускаю, що в нас різні погляди.
— Так.
— Як у пікка.
Форд не мав жодної гадки про що той говорить та й не хотів питати. Натомість він запитав:
— Як в біса нам вибратись з цього місця?
— Думаю найшвидше буде піти звідси вниз у долину, потім на рівнину, це десь годину займе, а потім прямою дорогою ми й дійдемо. Не думаю, що зможу знову подолати весь той шлях вгору, яким я прийшов сюди.
— Прямою дорогою дійдемо куди?
— Ну, назад до селища. Я так думаю. Артур зітхнув дещо зневірено.
— Я не хочу ні до якого клятого селища, — заволав Форд. — Нам треба забиратися звідси!
— Куди? Як?
— Я не знаю. Ти мені скажи. Ти ж тут живеш! Має бути якийсь шлях із цієї Заркуоном забутої планети.
— Я не знаю. Що ти зазвичай робиш? Сидиш і чекаєш поки повз не пролетить якийсь корбель, так же?
— Ну так, звісно! І скільки ж космічних кораблів відвідало цю маленьку задрипану планету останнім часом?
— Хм, кілька років назад мій розбився на ній випадково. А ще був, хм, корабель Трілліан, а ще доставка посики, а тепер ти і ...
— Так, а крім когось очевидного?
— Ну, хм, думаю, що мабуть нікого тут не було, на скільки я знаю. Доволі тиха місцина.
І наче навмисне аби довести його неправоту, раптом здалеку прозвучав гучний розкатий грім.
Форд майстерно скочив на ноги і почав ходити взад-впред у кволому, болючому світлі раннього світанку, який пронизував небо, наче хтось провів шматком печінки через нього.
— Ти не розумієш на скільки це важливо, — сказав він.
— Що? Ти мажш на увазі мою дочку, яка невідмо де у величезній Галактиці? Думаєш я не...
— Пожаліти Галактику буде час пізніше, — промовив Форд. — Це справді дуже зерйозна справа. Путівник уже не той. Його викупили.
Артур також скочив на ноги.
— О, то це дуже серйозно!? — крикнув він. — Будь ласка, введи мене в курс справ стосовно видавничої політики корпорації! Ти навіь не уявляєш, як давно мене мучить ця проблема!
— Ти не розумієш! Вони випустили зовсім новий Путівник!
— Ой! — крикнув Артур. — Ой! Ой! Ой! Я просто переповнений захватом. Не можу дочекатися поки його випустять, щоб дізнатися про найбільш захоплюючі космопорти, в яких можна здохнути від нудьги, у глобулярних кластерах, про які я ніколи не чув. Будь ласка, ми можемо прямо зараз побігти у магазин, щоб купити його?
Форд примружив очі.
— Це те, що у вас називається сарказмом, чи не так?
— А ти знаєш, — прогарчав Артур, — мабуть, що так воно і є! А й справді, це мабуть та маленька божевільна штука, яку всі називають сарказм, сочиться з моєї манери розмовляти! Форд, в мене була просто всратись яка препаскудна ніч! Чи ти не міг би, будь ласка, спробувати взяти це до уваги, поки обмірковуєш, які ще ідіотські недоречні дрібниці нав’язувати мені наступного разу?
— Тобі треба відпочити, — відповів Форд. — А мені подумати.
— Чому це тобі треба подумати? Хіба ми не можемо ще тут посидіти і трохи поблаблаблаблаблаблабалакати? Хіба не можна лягти на бік і подрімати кілька хвилин? Я більше не можу, Форд! Я більше не можу займатися цим розмірковуванням і шуканням шляхів як це все виправити. Можеш думати, що я тут просто стою і гавкаю...
— Насправді, не думав про це в такому руслі.
— ... але я от що я маю на увазі! Який сенс? Нам здається, що кожного разу, коли ми щось робимо, то знаємо, які будуть наслідки, тобто нам більш-менш відомо, які вони мають бути. Але це не тільки не завжди правильно. Це геть зовсім, разюче, ідіотсько неймовірно по-дурному неправильно!
— Тут я з тобою повністю згоден.
— Дякую, — сказав Артур і знову сів. — Чекай. Що?
— Темпоральний реверс-інжиниринг.
Артур обійняв голову руками і легенько нею потрусив.
— Є бодай якийсь людський спосіб, — простогнав він, — щоб змусити тебе не розказувати, що таке цей темпоральний бісовий якйоготам?
— Ні, — заперечив Форд, — тому що твоя дочка затягнута по самі вуха у цю байду і все це дуже-дуже серйозно.
Наче на підтвердження його слів прогримів грім.
— Добре, — погодився Артур. — Розповідай.
— Я вистрибнув із вікна офісу на величезній висоті.