Нарешті Артур і Форд відступили. Виснажені і переможені, вони сіли і почали критикувати техніку роботи з рушником одне одного.
— Тобі треба махати ним більше, — скаржився Форд. — Ти повинен більше рухатися в ліктях, якщо хочеш, щоб ті бісові тварини помітили бодай щось.
— Що ти сказав? — запротестував Артур. — Тобі самому треба краще працювати зап’ястями.
— А тобі треба робити більш інтенсивніше вимахувати, — відбивався Форд.
— Тобі треба більшого рушника.
— Вам треба, — почувся третій голос, — пташку пікка.
— Що?
Голос долинав з-за їх спин. Вони повернулися, а там стояв у ранкових променях сонця Старий Трешберг.
— Щоб привернути увагу абсолютно нормального буйвола, — промовив він підходячи ближче, — вам потрібна пташка пікка. Як оця.
З-під грубої, схожої на рясу одежини він витягнув маленьку пташку пікка. Вона неспокійно сиділа на руці Старого Трешберга і пильно дивилась на Боб його зна що в шести дюймах від неї.
Форд одразу різко присів. Він часто так робив, коли не був цілком впевнений, що робиться навколо чи як йому на це реагувати. Він дуже повільно помахав руками перед нею у, як він сподівався, загрозливій манері.
— Хто це? — прошипів він.
— Це лише Старий Трешберг, — тихо промовив Артур. — На твоєму місці, я б не напружувався і не робив всі ці дивні рухи руками. Він такий же досвідчений пройдисвіт як і ти. Все може скінчитись тим, що ви будете танцювати один навколо одного весь.
— Пташка, — просичав Форд знову. — Що це за пташка?
— Та це просто пташка! — роздратовано гаркнув Артур. — Як і будь-яка інша пташка. Сидить собі, висиджує яйця і витріщається на щось, що ти не бачиш. Або каркає або цвірінькає або ще щось робить.
— Ти бачив коли-небудь, щоб вона несла яйця? — недовірливо запитав Форд.
— Заради всього святого, звісно, що бачив, — промовив Артур. — Та ще і з’їв їх кілька сотень. З них виходить непоганий омлет. Основний секрет в тому, щоб взяти маленькі кубики холодного масла, а потім збити їх з...
— О Заркуон, та не треба мені цей рецепт, — перервав його Форд. — Просто хочу впевнитись, що це справжня пташка, а не знову якийсь мультивимірний кіберкошмар.
Він повільно звівся зі свої настороженої пози і почав обтріпуватись. Але все одно він не зводив очей з пташки.
— Тоо...— звернувся Старий Трешберг до Артура. — Так записано, що Боб знову забере до себе благословення у вигляді надісланого раніше творця сендвічів?
Форд мало знову не присів.
— Все в порядку, — прошепотів Артур, — він завжди так говорить. Вголос, він сказав:
— А, шановний Трешберг. Хм, так. Боюсь, що... я думаю, що мені уже пора відчалювати. Але молодий Дрімпл, мій помічник, буде моєю чудовою заміною. Він має хист, глибоку любов до сендвічів і навички, які він отримав, хоч які вони ще не досконалі, з часом розвинуться і, хм, ну, думаю, що він нормально справиться, от що намагаюсь сказати.
Старий Трешберг похмуро за ним спостерігав. Його старі сірі очі були сумними. Він підніс руки догори: на одній все ще бовталась пташка пікка, в іншій був його посох.
— О, Творець Сендвічів посланий нам Бобом! — пролунав його урочистий голос. Трешберг замовк, насупив брови і зітхнув, закривши очі у набожних думках. — Життя, — продовжив він, — буде набагато менш дивним без тебе!
Артур був приголомшений.
— А знаєте, — промовив він, — думаю, що це найпрекрасніші слова, які хтось коли-небудь мені казав.
— Можна швидше, будь ласка? — поквапив їх Форд.
Тим часом щось уже почало відбуватись. Присутність пташки на витягнутій руці Трешберга спонукала появу хвиль інтересу серед клекочучого стада. Раз по раз звідти в їх напрямку визирали голови. Це нагадало Артурові кілька полювань на абсолютно нормальних буйволів, які він раніше бачив. В голові сплили спогади, що крім мисливців-матадорів, які вимахували своїми плащами, там також завжди стояли інші люди, які тримали в руках пташок пікка. Він завжди думав, що ті з пташками, як і він, прийшли лише подивитися.
Старий Трешберг пішов вперед, ближче до гуркітливого потоку тіл. Тепер деякі із буйволів зацікавлено повертали голову назад, коли пробігали повз і бачили пташку.
Витягнута рука Трешберга тремтіла.
Здавалося, що лише пташка пікка не проявляє жодного інтересу до того, що відбувається навколо. Кілька випадкових молекул повітря, які чудернацько зв’язались між собою, от і все, що займало всю її жваву увагу.
— Зараз! — нарешті вигукнув Старий Трешберг. — Зараз починайте працювати рушником!
Артур вибіг наперед із Фордовим рушником і рухаючись як мисливці-матадори, став у елегантну стійку, яка вийшла в нього зовсім неприродно. Але тепер він знав, що робити, і що це правильно. Він махнув рушником кілька раз, щоб розім’ятись, і почав вичікувати.