Недалеко від себе він побачив потрібного буйвола: голова донизу і несеться прямо на нього, зовсім на краю стада. Старий Трешберг махнув рукою з пташкою, звір поглянув уверх, мотнув головою, а потім, як тільки його голова почала знову опускатися, Артур почав вимахувати рушником на лінії його зору. Той знову невдоволено підвів голову і його очі слідкували за рухом рушника.
Нарешті він утримав увагу буйвола.
З цього моменту здавалося найбільш природнім підманювати тварину ближче до себе. Голова буйвола була піднята і повернута трохи вбік. Він поволі сповільнювався до легкого галопу, а потім до рисі. Через кілька секунд масивний звір уже стояв серед них, пирхаючи, рясно дихаючи, пітніючи та захоплено нюхаючи пташку пікка, яка, здавалося, не помітила його прибуття взагалі. Дивними махаючими рухами руки Старий Трешберг тримав пташку перед носом буйвола, але завжди так, щоб той не міг дотягнутись і весь час дивився донизу. Дивними махаючими рухами рушником Артур продовжував привертати увагу буйвола то в той, то в інший бік і завжди донизу.
— Не думаю, що бачив щось більш дурніше в своєму житті, — пробурмотів Форд про себе.
Нарешті, спантеличений, але слухняний, буйвол впав на коліна.
— Вперед! — прошепотів Старий Трешберг до Форда. — Їдьте! Зараз!
Форд вискочив на величезну буйволову спину, чіпляючись за його товсту кошлату шерсть, вибрався на зручне місце, і вчепившись якомога міцніше, зайняв позицію.
— Тепер ти Творець Сендвічів! Давай! Він виконав складний знак і ритуальне рукостискання, які Артур не зовсім зрозумів, тому що Старий Трешберг очевидно придумав їх в останній момент, а потім штовхнув Артура вперед. Глибоко вдихнувши, він виліз позаду Форда на величезну, гарячу спину буйвола, яка колихалася при кожному вдиху і видиху, і міцно вчепився за неї. Величезні м’язи розміром з морських левів вигравали і згиналися під ним.
Раптом Старий Трешберг рвучко підняв пташку доверху. Голова буйвола послідувала за нею. Трешберг підіймав руку з пташкою все вище і вище, і поволі величезний абсолютно нормальний буйвол підвівся з колін, злегка похитуючись. Хоч як це було поволі, але двоє наїзників трималися з усієї сили, щоб не злетіти.
Артур поглянув на бурхливе море з тварин, як він не напружував зір, все одно не міг побачити куди вони всі біжать. Лише теплові хвилі здіймалися із землі утворюючи марево.
— Ти хоч щось бачиш? — запитав він Форда.
— Ні.
Форд повернув голову назад, намагаючись побачити хоч якісь натяки на те звідки вони прийшли. Так само нічого.
Артур крикнув вниз до Трешберга:
— Ти знаєш звідки вони приходять? — гукав він. — Чи куди йдуть?
— У володіння Короля! — крикнув у відповідь Старий Трешберг.
— Короля? — вигукнув здивовано Артур. — Якого короля? Абсолютно нормальний буйвол без упину хитався і гойдався під ним.
— Що ти маєш на увазі, до якого короля? —крикнув Старий Трешберг. — До того Короля.
— Просто ти ніколи не згадував короля, — кричав Артур із переляком в голосі.
— Що? — вигукнув Старий Трешберг. Через гупання тисяч копит важко було щось почути, а старий був сконцентрований на своєму завданні.
Все ще тримаючи пташку піднятою догори, він водив буйвола колами, поки той не став паралельно із рухом стада. Він пройшов вперед. Буйвол пройшов вперед. Він знову пройшов вперед. Буйвол знову пройшов вперед. Нарешті буйвол рухався вперед з найменшими зупинками.
— Я кажу, що ти жодного разу не згадував короля! — прокричав Артур знову.
— Я не казав до короля, — прокричав у відповідь Старий Трешберг, — я казав до Короля.
Він відвів руку назад, а потім щосили метнув пташку пікка у повітря над стадом. Здається, це застало пташку зненацька, оскільки вона взагалі не приділяла уваги тому, що відбувалося навколо. Потрібно було кілька секунд, щоб вона зрозуміла, що відбувається, потім розправила свої маленькі крильця і полетіла.
— Вперед! — вигукнув Трешберг. — Їдь і зустрінь свою долю, Творцю Сендвічів!
Артур був не дуже впевнений у бажанні зустріти свою долю як таку. Зараз він хотів лише дістатися туди, будь-куди, аби тільки злізти зі спини цієї істоти. Поїздка не видавалася безпечною. Буйвол продовжував набирати швидкість після того, як побачив зліт пташки. За кілька секунд він уже опинився серед хвиль величезного потоку тварин, і забувши про пташку опустив голову і біг до тієї точки де все стадо розчинялося у повітрі. Артур і Форд трималися за цього звіра як востаннє в житті, затиснуті з боків горами з тіл сусідніх тварин.