— Де дівчинка? — намагалася перекричати завивання сирен і гелікоптерів Тріція.
— Там! — крикнув продюсер, поки звукооператор нашвидкуруч причепив їй мікрофон.
— Вона каже, що її батько і мати з цієї планети, але паралельного виміру чи щось типу того, і в неї годинник її батька, і... Я не знаю. Що ще сказати? Не знаю. Біжи бери в неї інтерв’ю. Спитай, як це жити в космосі.
— Дуже дякую, Тед, — пробурмотіла Тріція, перевірила звук і чи надійно прикріплений мікрофон, зробила глибокий вдих, відкинула назад волосся і перемкнулася в режим професійного репортера, який на свої рідній землі і готовий до усього.
Ну, приблизно до усього.
Вона повернулася до дівчини. Так, це має бути вона: дике розпатлане волосся і дикий погляд. Дівчина повернулася до неї. І витріщилась.
— Мама! — закричала вона і почала щосили метати камінці у Тріцію.
Розділ 22
Сонячне світло вибухнуло перед їхніми очима. Гаряче, важке сонце. Пустельні рівнини розтяглися ген за обрій і колихалися від розжареного повітря. Виявилося, що вони мчали саме сюди.
— Стрибай! — крикнув Форд Префект.
— Що? — крикнув Артур Дент, тримаючись за буйвола щосили.
Відповіді не було.
— Що ти сказав? — прокричав Артур знову, а потім зрозумів, що Форда Префекта вже не було на місці. Він оглянувся навколо, запанікував і почав сповзати. Зрозумівши, що вже не може далі триматися, Артур на скільки міг сильно відштовхнувся вбік, скрутився в клубок і котився, котився, котився геть, подалі від смертельних копит.
Що за день, подумав він, коли почав шалено відкашлювати пилюку з легень. В нього ще не було таких паскудних днів відтоді як підірвали Землю. Він піднявся на коліна, потім на ноги і почав бігти. Артур не знав від чого чи куди, але бігти звідси подалі здавалося йому розважливим рішенням.
Він наштовхнувся на Форд, який стояв собі і оглядав навколишню обстановку.
— Дивись, — промовив Форд. — Це ж саме те, що нам треба.
Артур викашляв ще трохи пилу, витер трохи пилу з очей, і ще трохи з волосся. Потім обернувся, задиханий, щоб подивитись на що дивився Форд.
Це все не дуже скидалося на володіння Короля чи того самого Короля, чи будь-якого іншого Короля. Хоча виглядало доволі привітно.
Перш за все контекст. Цей світ був пустелею. Запилюжена земля була міцно спресована і залишала милі синці на всіх тих вільних місцях, які ще не були в синцях від подій попередньої ночі. Попереду виднілися величезні скелі, які виглядали так ніби зроблені з піщанику, що піддався ерозії вітру і дуже рідкого в цих краях дощу. Гори мали фантастичні форми і дуже пасували до фантастичних форм гігантських кактусів, які проросли то тут, то там із сухої, оранжевої землі.
На якусь мить Артур посмів навіть понадіятись, що вони неочікувано потрапили у Арізону чи Нью-Мексико, чи можливо Південну Дакоту, але було вдосталь доказів, що це зовсім не так.
Для початку, абсолютно нормальні буйволи все ще тупотять і гримлять копитами. Вони мчали стадом в десятки тисяч голів з одного кінця, зникали протягом половини милі, а потім знову з’являлися і гуркотіли до іншого кінця горизонту.
Також там були зорельоти, припарковані перед закладом гриль-бар. Ааа. Гриль-бар «Володіння Короля». Трохи занепала місцинка, подумав Артур про себе.
Насправді перед гриль-баром «Володіння Короля» був припаркований лише один зореліт. Інші три були на бічній парковці забігайлівки. Втім, саме той, що стояв перед нею привернув його увагу. Він виглядав дуже круто: дикі плавники по всьому фюзеляжу, надто, надто багато хрому на плавцях, а ще кузов, який в основному мав шокуюче-рожевий колір. Він виглядав наче величезний жук, який збирається от-от стрибнути кудись вдалечінь. Гриль-бар «Володіння Короля» нахабно стояв саме там, де за нормальних умов бігло б стадо абсолютно нормальних буйволів, якби вони не робили невеликий міжпросторовий стрибок. Заклад стояв на самоті. Ніхто не порушував його спокій. Звичайний собі гриль-бар. Забігайлівка для далекобійників. Знаходиться невідомо де. Затишне місце. «Володіння Короля».