— Артур!
Вигук справив приголомшливий ефект. Особливо зважаючи на те, що його ім’я прозвучало у стерео. Він повернувся в один бік. Зверху на сходах, Артур побачив Трілліан, яка бігла вниз до нього одягнута у чудовий пом’ятий костюмі з Рімплон™. Раптом її лице перекосилося від жаху.
Він повернувся в іншу сторону, щоб подивитися на те, що її так нажахало.
На нижньому кінці сходів стояла Трілліан, одягнута у... Ні — це була Тріція. Спантеличена та істерична Тріція, яку він бачив по телевізору. За нею стояла Рендом з поглядом більш диким, ніж будь-коли. За нею у просторі, що залишився у маленькому, тьмяному клубі, клієнти, які прийшли сюди цього вечора, із застиглим виразом обличчя спостерігали за сценою, яка розгорнулася на сходах.
Впродовж кількох секунд ніхто не рухався. Лише музика десь з-за барної стійки не переставала пульсувати.
— Пістолет в її руці, — промовив пошепки Форд, легенько киваючи в бік Рендом, — це Вабанатта 3. Він лежав у кораблі, який вона викрала у мене. Це доволі небезпечна штука. Ніхто не рухайтесь. Давайте всі заспокоймося і дізнаємося, що її так засмутило.
— Де моє місце? — раптом прокричала Рендом.
Рука, яка тримала зброю несамовито тремтіла. Її інша рука занурилася в кишеню і витягла звідти залишки Артурового годинника. Вона труснула нею в їх бік.
— Я думала тут моє місце, — схлипнула Рендом, — на планеті, яка мене породила! Але виявляється, що навіть моя мати не знає хто я така! Рукою з годинником вона махнула вбік і той полетів у пляшки, які стояли за барною стійкою, розлетівшись на друзки.
Всі далі продовжували мовчати.
— Рендом, — тихо промовила Трілліан зі сходів.
— Заціпся! — крикнула Рендом. — Ти мене покинула!
— Рендом, дуже важливо, щоб ти мене зараз послухала і зрозуміла, — м’яко наполягла Тріція. — У нас залишилося мало часу. Нам треба летіти звідси. Нам усім треба летіти звідси.
— Про що ти говориш? Ми завжди летимо кудись звідкись! Тепер обидві її руки лежали на пістолеті і обидві тряслися. Взагалі Рендом ні в кого не цілилась. Вона направила дуло на світ в цілому.
— Послухай мене, — почала знову Трілліан. — Я залишила тебе, бо мені потрібно було полетіти на зйомки під час військових дій. Це дуже небезпечно. Принаймні я так думала. Коли я приїхала, то війна раптом просто не відбулася. В них якась часова аномалія і... послухай! Будь ласка, послухай! Розвідувальний корабель не з’явився там де потрібно, а решта флоту десь розлетілась. Зараз таке трапляється весь час.
— Та мені все одно! Я не хочу слухати про твою ідіотську роботу! — закричала Рендом. — Я хочу дім! Я хочу знайти своє місце!
— Це не твій дім, — промовила Трілліан, все ще намагаючись тримати свій голос спокійним. — В тебе його немає. І в жодного з нас його немає. Важко знайти бодай когось в кого він є. Той корабель, про який я розказувала. В тих людей немає дому. Вони не знаю звідки вони прилетіли. В них навіть немає жодних спогадів про те, ким вони були чи для чого там перебувають. Вони геть зовсім загублені, заплутані і налякані. Вони тут, у сонячній системі, і збираються зробити щось дуже... неправильне через те, що вони на стільки розгублені і збентежені. Нам... треба...летіти...зараз. Я не можу сказати куди нам з тобою краще летіти. Мабуть, такого місця ніде немає. Але це точно не те місце. Будь ласка. Лише один останній раз. Давай полетимо звідси.
Рендом коливалася. Її заполонила паніка і збентеження.
— Все в порядку, — м’яко сказав Артур. — Якщо я тут, тоді ми в безпеці. Не питайте мене чому так, але, якщо я в безпеці, тоді й ви в безпеці. Добре?
— Про що ти говориш? — здивувалася Трілліан.
— Давайте всі заспокоймося, — продовжував Артур. Сам він почувався дуже спокійно. Його життя було зачарованим і все це здавалося несправжнім.
Поступово Рендом також заспокоїлась і почала опускати пістолет, дюйм за дюймом.
Одночасно сталися дві події.
Двері на верхньому кінці сходів відчинилися і звідти, шморгаючи носом, вийшов чоловік, який раніше чіплявся до Артура.
Налякана несподіваним рухом, Рендом знову підняла руку в той час, як чоловік, який стояв за нею схопив її.
Артур кинувся вперед. Пролунав оглушливий вибух. Він незграбно упав долі, відчувши як на нього впала зверху Трілліан. Звук затих. Артур подивився вверх і побачив чоловіка на верхівці сходів, який витріщився на нього з остовпілим виглядом.
— Ти... — прохрипів він.
Потім повільно і жахливо, він розвалився на шматки.
Рендом опустила пістолет і впала на коліна, ридаючи.
— Вибачте! — схлипнула вона. — Мені так шкода! Мені так, так шкода...