– Сашенько! Сашенько! Ну, куди?! Смерть доженемо!
«Смерть»? Не розчув! «Доженемо»?… Дідько! Тільки тепер
і дійшло – за дівчиною жене. Йолоп! Вона годину тому з Процева виїхала.
Зупинити б те серце на мить. По гальмах. Хоч автівку У відчинені вікна – гаряче, чорне. Ніч. Перед очі – «Вас вітає місто-герой Київ».
– Сонце! Що ти робила з тим… моряком на яхті так довго?!
– Ти ревнуєш?
Марта сміялася щасливо і молодо, обійняла, взялася пояснювати. Повз них мчали автівки. Штовхали «Кіа Сїїд» пекучим повітрям. Розгойдували думки. Марта оптимістично малювала складні схеми, механік намагався зосередитися. Чортівня виходила: сарафани, держзамовлення, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.
– Тобто… я отримаю держзамовлення?
– Безумовно!
Заметушилася, дістала з сумки візитівку.
– Тримай, любий. Маєш познайомитися з помічником Ярослава Михайловича. Усі контакти по цій темі з ним.
– Рудь. Борис Ігоревич, – прочитав. Усміхнувся. – Я знаю його, сонце. Ми з ним… Неважливо…
Витяг з кишені візитівку Рудя, показав Марті.
– Маю дві тепер…
Замовк: сарафани, солдатське спіднє, шрам на дівочій нозі.
– То ви вже спілкувалися? Чудово. Чудово, любий, – чув Марту
– Усього кілька хвилин. Він… повіз у місто якусь панянку… Певно, гостя. Нані…
– Нані? Це дочка Новаковського.
Дочка? Знітився. І якого?! Від прикрощів знітився ще більше.
– Ну, то… таке! Ти! Чому ти так довго з Новаковським на яхті затрималася?! Подушки там… м'які? Дружина… Новаковського не дізнається?!
Марта прилипла до коханця спітнілими грудьми.
– Господи, як же я люблю, коли ти мене ревнуєш! – зашепотіла гаряче. – Коханий! Забудь про Новаковського! Він удівець. Для нього на всіх усюдах єдина жінка існує – Нані…
Нані-на-ні-на… На широкій постелі в апартаментах біля цирку густо хропе виснажена задоволена Мартазавра. Розкинулася – рука колодою на Макаровій шиї. Нані-на-ні-на… Нічір не заглушає музики. Нані… Ім'я магічне… Незвичне, таємниче. Як шрам на її нозі. Певно, лижі, крутий схил у французьких Альпах… Не на вила ж у сараї… Марті подякувати: зробила його фаталістом. Нані-на-ні-на… Доля! Це точно доля! Ні, Макар і думати не бажає, наскільки вигідно те, що Нані – донька Новаковського. Він просто хоче побачити її знову. Нані-на-ні-на… Ти яка? Він не бачив її лиця двадцять сьомого квітня у квіткарні біля Республіканського стадіону Не роздивився в Процеві, та це тільки збурює фантазії. Однаково. Він упізнає її за шрамом на литці. Марта не дізнається про те. Особисте не перетнеться зі справами. Фантазії стають некерованими – Нані… Нані-на-ні-на… Новаковська… Блін, Нані Новаковська – не просто доля. Вкрай файна красна доля! І це треба визнати. Якщо для Новаковського не проблема посеред фінансового року вибити держзамовлення для його фабрики, скільки корисного він зробить, приміром, для… зятя?
Макар косить на Марту напружено, ніби вві сні коханка може підслухати його думки. Колода на шиї перекриває кисень.
Супиться, скидає Мартину руку з шиї нахабно й безцеремонно – ніби зі свого життя назавжди. Завмирає… «Цікаво, де Марта мою розписку зберігає?…» Обережно повертає колоду на шию. «Блін, з глузду з'їхав! Яка ще Нані? Забути до часу…» – наказує собі. Фантазії підкоряються, захлинаються виробничою тематикою: держзамовлення, фабрика стає великою, як Республіканський стадіон, тисячі швачок, схожих на дешевих іграшкових китайських роботів, строчать, аж гай гуде, гори готових виробів перетворюються на пачки банкнот, а над усім тим сяє вогнями назва – «Есфір».
– Блін, чому я й досі назву не поміняв? – шепоче роздратовано. – «Есфір»… Якого біса? «СаМ» – Саня Макаров. Треба буде поміняти вивіску перед входом.
– Не час, – подає голос Марта.
Макар лякається: вона точно диявол!
– Не спиш?
– Сплю… Завтра справ до біса. – Коханка не розплющує очей. Забирає руку-колоду з Макарової шиї. – І ти спи, любий. Скільки можна думати про Новаковських?…
Чому вона сказала: «про Новаковських»? Він думав виключно про справу! Про бізнесовий вплив Ярослава Новаковського…
Третій день поспіль Макар крутить у руці візитівку Борьки Рудя: зателефонувати? Руки чешуться, думки підганяють: і що з того, що він зателефонує першим? Про справу турбується. Набирає номер і в той же час скидає – ні! Марта веліла чекати дзвінка Рудя.
– І чому ти не дзвониш, Борю? Давай уже… – підганяє. Додає аргументів: – Справу робити треба…
Рудь зателефонував четвертого дня, коли механік придумав собі фатальну забавку. «Якщо сьогодні відгукнеться Боря, то я побачу… Нані!»
– Саня. Привіт. Маємо зустрітися за двадцять хвилин, – повідомив безбарвним голосом. – Не запізнюйся. Наша адреса…
– На візитівці! – механік ледве втримав радість. Доля не чекала його особистих рішень. Вела.
Вискочив з фабрики у внутрішній дворик. Негнівно і весело нагримав на Пилипенка:
– Та відчиняй уже ворота, охороно! Знай спиш! Коли вікно заґратуєш?!
– Зробимо…
За двадцять хвилин на Оболонську набережну? Не проблема. Спека розлякала пішоходів і водіїв. Асфальт прогинався-плавився. Макар вів «Кіа Сїїд» незвично вільною дорогою, намагався вгамувати хвилювання дурними питаннями на кшталт: чому офіс Новаковського так неблизько від центру? П'ятиповерховий офісний центр з видом на Дніпро вирахував за десять хвилин. Дверцятами – лясь! Зосередився: справа на першому місці. За півроку, як вірити Марті, зможе вторгувати й собі апартаменти десь тут… Роззирнувся. Непоганий краєвид із вікна матиме: річка, причали, яхти, гольф-клуб, трава зелена, хоч і спека зашкалює… Для тих, у кого зелені повно, трава зеленітиме і за плюс сорока. Годиться! Ступив крок до офісу Новаковського і побачив… Нані. А він знав! Варто лише відкинути тремтячі мрії, вона з'явиться, щоби нагадати… Засідка! Це засідка…
Нані йшла до Дніпра. Легкою хвилькою сходами вниз. До води… Він нервово зиркнув на годинник – за сім хвилин його чекає головна справа його життя! І пішов за Нані вслід.
Певно, вона на когось чекала. Застигла на краю гранітових плит, вдивлялася в Дніпро проти води, притискала до грудей велику теку. «Формат А-1», – констатував Макар, здивувався недоречній думці. Повільно спускався розпеченими сходами. Піт заливав чоло. Ну?! І що він їй скаже? «Привіт»? «Я той несподіваний гість, який у Процеві спілкувався з Борькою Рудєм, який потім повіз тебе…» Фігня! А може… Просто пройти повз неї. Чи по-дурному: «Як справи? Чому сама?»
До Нані – кроків десять. І знову! Знову він не бачить її лиця. Короткий легкий сарафан коливається від подиху ріки, окреслює тендітну постать, босоніжки з трьома шкіряними пасками демонструють вузькі ступні. Гострі лікті. Спина… надто пряма, як устремління у небеса… Бейсболка… Аж синє на сонці волосся, зібране в хвіст. У півоберта… Лиця не видно.
Зупинився за метр від дівчини. І геть несподівано для самого себе раптом заплющив очі. Він чув: вона обернулася до нього. Певно, здивовано чи полохливо відсахнулася, роздивляється. Мовчить… Механік опустив голову і врешті розплющив очі: шкіряні паски на вузьких ступнях, прозорі округлі нігті, схожі на морські мушлі, що вони їх у дитинстві й називати «нігітками».
– Двадцять сьомого квітня опівдні… У квітковій крамничці на Черв оно армійській… Ти купувала білі крокуси. А я… покохав тебе, – телеграфно-рубано. – Наступного дня був день народження Саддама Хусейна…
Усміхнувся, пішов геть уздовж Дніпра. За течією. І якби хто цікавий запитав механіка: «Яка вона, та, що ти нею марив?», він би тільки знизав плечима. «Не знаю», – прошепотів би розгублено. Сунув навпростець, серце терпло.
За хвилину бурхливої ходи перелякано зацвіркав мобільний.
– Саня! Ти де?!
Ага! Значить, Борька Рудь не все такий незворушний. Голос синусоїдою.
– Зараз буду! – нахабно плюнув механік.
– Ти… Ти не розумієш! Тебе тут ніхто чекати не збирається! Ти…