– Але ти навіть не передзвонив…
– Вибач, сонце.
– Мало, коханий! Мені того замало.
– Що я повинен зробити, Марто? Скажи.
– Поясни.
– Що?
– Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці?…І ти не відповів на мій дзвінок?
Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший – щирий, недолугий – ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…
Обійняв розбурхану насуплену Марту.
– Вибач, сонце. Не міг при Нані…
– Що? – Мартині щоки – буряком. Із обійм видерлася. – Ти зустрічався з дочкою Новаковського?
– Так, – розвів руками. – Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.
Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:
– Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.
– Ти спав із нею? – Марта отямилася, пішла в наступ.
– Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? – Макар відповів жорстким контрнаступом.
– Бог з тобою, Сашко!
– Це не відповідь, сонце!
– Безумовно, відповідь. – Звилася. – У мене – тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…
– Що? – Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше – вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…
– Багато чого… можу! – підтвердила агресивним шепотом.
– Головне – не розлюби мене, сонце. – Учепився поглядом у вицвілі очі. – Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?
Фортеця здригнулася і не втрималася.
– Чого вона від тебе хоче?! – крикнула Марта.
– Та нічого. – Виграв! – Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з'явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися…Приємно було познайомитися.
– Про погоду? – підозріливо примружилася Марта.
Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.
– Сонце… Звикай… – сказав філософськи-задумливо. – Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?
Марта з недовірою зиркнула на коханця.
– Чого вона від тебе хотіла?! – повторила затято.
– Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.
– Не спи з нею!
– Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.
– Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…
– Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.
– Чому?
– Я ж сказав їй: у мене є кохана.
Марта розчулилася. Притулилася до механіка.
– Ти – дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.
– А я – у тобі. – Щирий.
– Спатоньки?
– Опісля!
– М-м-м… Я тебе обожнюю!
– Усього лише? А я тебе хочу…
…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю – травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані-на-ні-на…
Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно – тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці – на!
– Так… Розписку треба якось… добувати, – прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу – геть невчасно з'являтися.
У ванній шуміла вода. Нані-на-ні-на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, – мучився, – невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»
Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Koстянтинівську.
– Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, – по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. – Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу – на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ
«Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів – понад півмільйона доларів. Виробництво – дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.
– Де живе? Нані була в нього вдома?
– Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.
Новаковський налився гнівом – аж вуха почервоніли.
– Продовжувати… – прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві – вільний.
Став біля вікна в кабінеті – навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп'явся очима. Ну… От це і сталося…
Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною – від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» – відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» – «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»
Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.
– Як справи? – запитав демонстративно-байдуже за вечерею.
– Дім у Процеві перебудую, – спантеличила черговою новиною донька.
– І… чому?
– Ти усе зрозумієш першим. – Цвяшок у долоню. – …Коли завершу.
– Добре…
Помовчав.
– Щось масштабне?
– Так, тату, – відповіла. Усміхнулася. – Нове життя…
І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та – не слабак – напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.
Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув – ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев'ятсот п'ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку – під замок, сміливця – в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем – або ніяк. Нані… Нані така ж?