– Безумовно! – відповів механік уже від дверей свого кабінету, де і товклися аудитори з бухгалтером.
Серце калатало: оце фарт! Вискочив у приймальню… Йому назустріч сунув Боря Рудь. Ніби такий, як і завжди. А нібито й ні…
– Боря?… Поспішаю. Давай, коротко.
Рудь мовчав.
Макар примружився, глянув на журавля уважніше.
– Ти набухався, чувак?
Рудь закліпав оченятами під окулярами. Непевно смикнув рукою і раптом закричав фальцетом:
– Покидьок! Залиш Нані у спокої! Ти… Ти її не гідний! Ти – скотина! Ти у гуртожитку… Я пам'ятаю, як ти в принципі ставишся до дівчат! Для тебе немає нічого святого! Ти… Якщо ти скривдиш Нані, я тебе знищу! Я тебе… розорю і пущу голим по світу! Я тебе попереджаю вперше й востаннє – залиш Нані! Вона гідна кращого, а ти…
Макар розмахнувся. Трах журавля в клюв. Боря хитнувся і впав на підлогу.
– Олександре Миколайовичу… – Борині волання змусили переляканого Гурмана визирнути з кабінету. – 3 вами усе гаразд? Хто це? Що сталося?
Макар обернувся до бухгалтера, позаду Боря корчиться: «Сука! Ах ти ж сука…»
– Продовжуйте! – процідив.
Іван Маркович закивав слухняно, зникнув у кабінеті, дверцята прикрив аж занадто обережно. Макар присів біля Рудя, видихнув із прикрістю:
– Ну… І якого біса, Борю? Тобі що до Нані?
– Пішов ти, виродок… – Боря сидів на підлозі, витирав кров з розбитої губи. – Ти… не розумієш! Нані… Вона особлива. Тобі ніколи її не зрозуміти! Ти не зробиш її щасливою, ти… тільки занапастиш її. Як інших!
– Я люблю її, – сказав Макар.
Журавель зіп'явся на ноги, зиркнув із ненавистю. Макар підхопився, учепився в Борю.
– Ну зачекай, зачекай… Що з тобою? Що за істерика, мать твою?
Боря набундючився:
– Ти не розумієш! Я… заради Нані…
– Ну. Це я вже зрозумів. Такі справи, чувак. Я ж у тебе Нані не відбивав. Якби вона була з тобою, я би ніколи… Чуєш, ніколи…
Боря поправив зламані окуляри, зиркнув на механіка збентежено.
– Що вона в тобі знайшла?
– Сам не знаю, – засміявся Макар. – Щастить… Мені просто щастить, Борю.
– А я твоє везіння нанівець зведу, Макаров! Розповім усе Ярославу Михайловичу. Він з тобою швидесенько розбереться. Буде тобі й Нані, і держзамовлення…
– Рудю, не сци! Я би сам розповів. Клянуся мамою. Нані просила тата не тривожити…
– Нані?
– Нані. Думала, що я з нею… заради держзамовлення. Маячня! У мене тих держзамовлень ще буде – як багнюки під нігтями тракториста, а Нані… Нані… Твоя правда. – Раптом захвилювався, розчулився. – Борько! Давай бухнемо! За Нані. Щоби їй щастя…
Рудь смикнув головою: ні!
– Ярослав Михайлович чекає на тебе.
– Жартуєш?
– …За годину. У «Царському казані».
– Де це?
– В районі Собачого гирла.
– А де Собаче гирло?
– Сам шукай, – смикнувся Рудь, вискочив із приймальні.
«Двадцять на дванадцяту». – Механік глянув на екран мобільного, лють хвилями.
– Новаковський, сволота! Якого біса? Чому саме сьогодні?!
Стіл круглий, а ілюзії навіть найменшого примарного об'єднавчого кола катма й шукати. Новаковський і Макар сидять один навпроти одного. Вороги… Посередині – смажена гуска, така велика, ніби Різдво. На її перерізаному горлі муха. Тріпотить крильцями, силкується втягти зі столу цілу пташку, щоб уже й діткам, і онукам, і правнукам, і цілому роду мушиному обжертися вистачило.
«Вона ж у павутинні сохла…» – подумки дивується Макар. Змахує муху з гуски.
– Ну… – чує голос Новаковського. – Розказуй!
– Що? – піднімає очі.
– Про себе розказуй. Хто народив, звідки приїхав, яку точку хочеш…
– Точку?
– Мета в тебе є?
– Безумовно.
– Ну…
– Рокфелерів і Гейтсів у роду не спостерігалося…
– Перший?
– Десь так! – нахабство проривається хльосткою фразою – на!
– Звідки гроші на справу взяв? Сердюк підкинув? – Новаковського важко вибити з колії.
– Ні. Все моє…
– Кому ти триндиш?
Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»
– Ну… Добре. Ближче познайомимося – розкажеш…
– Може…
Над гускою – муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» – Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне – й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?
– Саша… – Новаковський вимовляє Макарове ім'я демонстративно зворушливо. – Саша… – повторює підозріло. – Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?
Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?
– Не напружуй мене, Сашо! – наливається Новаковський. – Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!
– Не хотів, щоби ви знали…
– Та ти страху не маєш, покидьку! – шаленіє ніжний тато. – Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.
– Ви не розумієте! – плює механік. – Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.
Муха жере гуску – людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку – на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»
– Так… Досить! – Не Макарові. Спогадам. – Потеревенили, й годі.
– Добре…
– Що «добре»?! – знову не втримується. – Ти уважно слухай… Сашо!
Макар не відводить погляду.
– Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я – не проти…
– Добре…
– Що «добре»?! – аж тремтить. – Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…
– Згода.
– Що ти так швидко на все погоджуєшся?! – Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.
– Не на все…
– Правда? І що мені зась?
– Не покину…
– Нані?
Киває. За-араза!
– Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… – Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці – а-на! Муху бив. Промазав.
– Отже, так… – наважується. – У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?
«Авжеж! – подумки смикається механік. – Пересплю з Нані – загризеш, не подавишся!»
– Безумовно.
– Дивись… Слово – закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?
– Безумовно, – повторює приречено.
Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»
Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами – хоч вий. Уже і вітер помагати взявся – підняв куряву, підганяє – цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить – і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.
Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.
– Сашенько… – у слухавку. – Мені зле…
– Сонце! Я – на розрив! – нервово. – На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…
– Новаковський?! – Голос Марти жвавішає.
– Так! Викликав мене до себе.
– Навіщо?
– Та нюанси… в нашій справі… – нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. – Приїду розкажу.