– Нормально, нормально… – Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. – Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…
– І що було б?
– Раніше би перепросив…
– За що? – Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.
– Ну, назвав же я тебе колись куркою…
– Не пам'ятаю.
– А я все пам'ятаю. Усе, – уїдливо посміхається Рома. – Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.
– Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…
Ледь Шиллєра здихався – Нані на дроті.
– Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… – бац по маківці.
– Я так чекав цього… – А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.
– Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. – Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.
– Перша спроба? – Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані – його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.
– Обіцяй, що обов'язково скуштуєш. – їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.
– Люба… З твоїх рук…
– А як вийде неїстівне? – лякає Нані.
– Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…
– Сашко! Нога… – Марта на дроті!
– Слухаю, сонце.
– Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…
Механік завмирає: невже місяць пролетів?
А тут бухгалтер Гурман до кабінету.
– Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?
– Яка бязь?
– Тканина.
– Нащо вона нам?
– Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…
– Держзамовлення ще нема.
– А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.
– А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?
– О! Бязь таки… Так!
– Купуйте!
– Саша… – А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.
– Слухаю, Ярославе Михайловичу.
– Не знаєш, де Нані?
– …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.
– Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…
– Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.
Мобільний вирубив, навкруги – куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» – допетрав. Підпис під платіжкою – даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.
Нані смажила грінки – дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…
– Проектувати будинки легше…
Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.
– Познайом мене зі своїм татом, Нані, – у лоба.
Завмерла.
– Навіщо?
– Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.
Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.
– Нані, люба… Є про що думати? – обережно. – Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?
Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.
– Усіх?… їх просто нема тепер, Сашо…
– Безумовно! – Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. – Безумовно, сонце! Але рідних… їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…
– Тебе так хвилює мій тато!
– Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! – замовк, напружився. – …Не любиш?
Нані сиділа на розбещеному дивані – свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.
– Я… боюся, Сашо.
Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює – як не брехати, одразу крила…
– Я… теж… боюся…
До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.
– Тату?…
– Чому ти не відповідаєш, Нані? – і стільки тривог та жалю у тих простих словах.
Схаменулася.
– Сюрприз готую… – поспіхом. Наче перепросила. – Ти де, таточку?
– Вдома. Обідаю…
– Отам і будь. Зараз під'їдемо.
– З ким?
– Із Сашею…
Не спитала механіка – можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.
Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:
– Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?
– Так… – видушив Ярослав Михайлович.
– Ну, от і добре.
– Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… – механік імпровізував. – Перемішувати справи з… особистим…
– Ну, то таке… Мужик без справи – не мужик.
– У мене теж є справа, – сказала Нані.
– Пагорб насипають… – кивнув Новаковський.
– Знаю… Тепер мені в Процеві більше часу проводити…
– А що в Процеві? – запитав механік і, перш ніж останнє слово вилетіло з рота, побачив, як насупився Новаковський, як вигнула спинку Нані, зиркнула на тата, усміхнулася знічено.
– То… сімейне… Я розповім тобі. Згодом…
Над столом зависла важка мовчанка. Притискала до підлоги людей, чашки, ошатну скатертину… Мобільний виручив. Як завжди.
– Олександре Миколайовичу! Бязь другого сорту. Брати? – схвильовано повідомив бухгалтер Гурман.
– Ціна?
– Більш ніж!
– Беріть!
– Із фабрики, – пояснив Новаковському і Нані.
– Проблеми?
– Так… поточне. Мені час. Я… радий, що Нані… познайомила нас, хоча ми…
– Саша не подобається тобі, тату, – сказала Нані, коли механік залишив квартиру на Оболонській набережній. – Я боялася того…
– Ну, то таке… Я теж не подобався твоєму дідові. – Новаковський усміхнувся сумно. – Аби тобі щастя, дитино… А я… Я завжди поруч. Як от і мама… Благослови тебе Господь.
Розв'язані проблеми відпадали, як суха короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…
Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра – маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?
– Не з'їжджай звідси, – сказала раз. – Тут… ми пізнали любов. Тут хочу. Давай, я зустрінуся з хазяйкою. Запропоную їй більше грошей…
– Ні! – збурився. – Тільки не це. Ніколи не говори зі мною про гроші, Нані. Ти ніколи не платитимеш… Ні за мене! Ні за нас! Ні за себе! Хочеш тут? Буде!
Вештався розкішними апартаментами, кумекав: а й те – якого з'їжджати? Можна і тут залишитися. І поки Марта в гіпсі… І по тому…
Дурнувате знайомство із Новаковським такого пенделя дало – того ж вечора до коханки погнав. Шкірою відчував: усе, чувак, – далі тягнути вкрай небезпечно. Час валити Мартазавру.