«Працювали би?! – Макар подумки вчепився залізними кігтями у Златину шию. – А не залипне? Суки! Залякали їх… Кому ти триндиш, корово?! Від сорому не знаєш, куди очі подіти! Здали! Отак просто взяли і здали, падли. Поверну фабрику – усіх до одної за поріг викину! Ти мене ще згадаєш, Бубнова!»
– Сашо… А може, борщу? – почув голос Злати. – Чи помився би в мене? Від тебе тхне, вибачай…
Сіпнувся. Зиркнув на швачку недобре.
– Це від тебе тхне, Бубнова. Від вас усіх тхне за кілометр!
Ішов до автівки, матюкався вголос. Злата Бубнова провела колишнього начальника поглядом, спокійно посунула до під'їзду. Є їй за кого душу рвати… За своє.
Макар не кинувся шукати Роберта тої ж миті через просту прикрість – його крутий мобільний тепер радував око міліцейського сержанта чи лейтенанта з-поміж тих, що буцали його ногами біля фабрики.
Потреби зумовлювали плани: купити мобільний, Роберт, по тому… По тому – в залежності від розмови з Робертом. Макар вибрав недорогий «Самсунг» яскравого червоного дівчачого кольору, новий номер до нього, вже зателефонував Роберту, та раптом скинув. Поспіхом набрав Нані. Незнайомий номер… Вона відповість!
– Алло…
Макар розгубився – де ті слова, що вхоплять Нані за душу?
– У мене тут… жовтих тюльпанів до біса! Розгребу і відразу до тебе! – хрипів агресивно, збуджено. – Ти… Хоч ти не зраджуй мене, Нані! Ти почула? Не зраджуй мене! Я без тебе…
Відрубав зв'язок, завмер за кермом «кіа» – Нані-на-ні-на… Підхопив згорток із білосніжним шовком, раптом зарився лицем у коштовну тканину: тер брудне обличчя білим, тремтів. Нані-на-ні-на… Схаменувся. Біле – сіре. Відкинув. Набрав Роберта і попросив Бога тільки про те, щоб язиката Злата не встигла зателефонувати Роберту раніше за нього. Слухавку взяв сам технолог.
– Охоронна фірма «Сігма», – сказав Макар упевнено. – Документи для акціонера ВАТ «Есфір» Василя Роберта. Це ви?
– Я… – прошепотів ошелешений Роберт.
– Маю доставити вам документи під розписку. Диктуйте адресу, – наказав Макар.
Технолог не пручався. За десять хвилин украй збуджений механік стукав у двері Роберта.
– Макаров? – Роберт допетрав, та пізно було.
Механік ухопив технолога за барки, притиснув до стіни у під'їзді. Запитання поставити не встиг. Василь Васильович схлипнув.
– Олександре Миколайовичу, рятуйте! – зарепетував гірко. – Страшно, так страшно! За Оленьку, не за себе… Якби ви тільки знали. То не люди – гієни. Мені погрожують. Я… Я боюся! Вони хочуть з'їсти мене, але перед тим хочуть, щоби я помер…
Макар відпустив Роберта. Що за фігня?! Чому ці кляті падли після всього, що накоїли, плачуться йому, які ті убогі?
– Колися, Роберт, – сказав утомлено. Коротка хвиля бурхливої енергії всередині безславно згасала, поступалася місцем вселенській утомі. їсти… Спати… Хто? їсти… Спати…
– Колися, Роберте. І буде тобі щастя, – повторив глухо.
Технолог не додав до картини жодної нової барви. З усього його безпорадного плачу механік зрозумів головне: Роберт не знає імені справжнього хазяїна і замовника захоплення фабрики. Він контактував з його представниками – консалтинговою компанією, а та вже шаруділа на фабриці, розмахуючи довіреністю від фірми «Ліс».
– Ви… боротиметеся? – з надією запитав технолог.
– Ні, – відказав Макар. – Подякую красно… За те, що обдерли вас, сук продажних!
Хто?! Чому?… І… куди тепер?! Перший день зими наостанок вітає механіка – цілує пронизливим вітром. Уже не хочеться їсти. І спати. Холодно. То не вітер – страшні питання виморожують до кісток: хто, чому і… куди йому тепер? Відповідь одна.
– Марта! Марта знає геть усе!
Макар тягне «кіа» на Русанівку, як ото старий віл важкий віз – його зусиль більше, ніж машини. З-за Мартиних дверей – ані шурхоту. Падає за кермо – до цирку. Він знайде паскудну падлюку ще сьогодні до ночі. Хай тільки не допоможе! У нього козирі… там десь, у Мартиних апартаментах.
Уже перед дверима апартаментів біля цирку – риється у кишені, шукає ключі – плани різко міняються. Завтра… Він знайде Марту завтра, а сьогодні… У ванну, поїсти, упасти й заснути. Уві сні побачити вихід. Вихід завжди є…
Ключі вислизають, беззвучно падають на килимок перед дверима. Нахилятися з біса важко, наче сили щезли.
– Завтра… – клянеться.
Піднімає ключі, намагається вставити у замок, та ключ не лізе. Механік помічає на дверях сліди недавніх слюсарних робіт.
– Замки поміняла? – буцає носаком у двері, труситься. – Сучка! Думаєш, допоможе?!
Двері розчиняються несподівано і безшумно. Марта стоїть стовпом – не здивована, не знічена, – хитає головою, як на похороні:
– Сашенько, Сашенько…
Макар не помічає – схудла, навіть погарнішала. Кидається до Марти, обома руками стискає коханчині зап'ястки.
– Хто?! Ти?!
– Сашенька… – з Мартою щось сталося. Шепоче трагічно й утомлено. Без переляку. Наче зелена жаба, що її придавило камінням, тож кожен рух – тільки такий, щоби на нього вистачило сил.
– Ти! Знаю!
– Ні…
Макар дряпає поглядом коханчині очі й раптом усвідомлює – Марта не бреше.
– Хто?
– Не знаю…
Макар відпускає Мартині зап'ястки, обіймає поривчасто й хижо.
– Допоможи мені! Допоможи, Марто! Ти усе можеш! Я знаю! Треба дізнатися, хто за цим стоїть! Підключити Сердюка, усіх… Ми їх, блін, порвемо! Ти…
– Сашенька…
Це відмова. Макар відштовхує Марту, ногою по дверях – буц! Закрилися.
– Не треба так зі мною! – йде на коханку, тремтить від люті. – Краще давай по-людяному Я ж можу дістати твої розписки, Мата Харі, блін!
Марта відступає у вітальню. Крок за кроком. Посміхається сумно. Макар переступає поріг вітальні, на мить забуває про все. Чорна стеля, запах гару, вигорілий шмат паркету посередині, прямо під люстрою, а при стіні – новенький диван від Зузунага і крісла від Казалі.
– Що тут…
– Нані… Речі твої палила.
Гар виїдає очі, шкребе горло. Макар безпорадно озирається.
– Як… вона дізналася? – питає врешті.
– Подарунок мій для тебе під холодильником знайшла… – каже Марта. – Я заздалегідь купила… Сусіди зателефонували… Що тут горить… Приїхала… Двері навстіж. Одяг твій димить… Посеред кухні каблучка… Листівка моя… Це доля, Сашенько…
– Доля?! – визвіряється. – Тільки не треба мені тут про долю! Як дурна з тими холодильниками! У тебе не вистачає розуму надійнішу схованку знайти?! Доля… Давай! Думай, як мені фабрику повернути, бо Сердюк із тобою валандатися не буде!
– Віддай мої папери…
– А не злипнеться?! Так! Ти… давай… Іди звідси. Мені відпочити треба. Завтра зустрінемося, і щоби ти уже знала…
– За півгодини по мене чоловік приїде.
– Який ще чоловік?
– Законний…
– Блін, ну ти швидка! І хто у нас законний чоловік?
– Генерал Баклан…
– Ну… Це не міняє діла. Хай приходить… Я йому поясню популярно, з ким його обраниця трахалася, як та навіжена! Хочеш, аби вбив?
– Спочатку він уб'є тебе.
Точно! Макар біжить до балкону. Порожньо! Відриває з підлоги дошку, намацує пакунок. Є! Тремтить: хоч би Баклан не з'явився, бо не викрутиться. Навіщо йому менти? Ментів не треба! Біжить до дверей, розмахує пакунком.
– Дірка під підлогою на балконі… Рекомендую! Мало хто здогадається. Я пішов. Завтра зателефоную. Хочеш отримати назад оцю фігню, знайди мені рейдерів! І з Нані поговори! Придумай щось! Ти ж не дурна, сонце! Що хочеш ліпи, але Нані повинна повірити, що ми з тобою тільки колеги. Ясно?!
Салон автівки – останній притулок.
– Ночувати нема де. Круто… – засинає прямо за кермом.
Ляскає себе по щоці. Не можна! Не можна спати в автівці, ще й під Мартиними апартаментами. Як не волоцюжки пограбують, так Баклан придушить. Вмикає двигун. Зараз, зараз… Готель… «Либідь»… Поряд. У нього є гроші. Це доля, що він… прихопив у Ковель Мартині сто тисяч… Уже не сто. Білий шовк. Триста баксів за метр. Десять метрів… Чи трохи більше. Двадцять п'ять штук гривнями Пішольському віддав.