– Але, Володимире Гнатовичу… Якщо плюють на ваших людей, значить, і на вас…
– Що?! Погрожуєш? Мені?!
– Ні, я просто ставлю вас до відома, що людина, на яку ви могли би покластися… у скрутній ситуації… тепер нічим не зможе вас… підтримати. Я думав, ви… це розумієте.
Сердюк зміряв механіка презирливим поглядом.
– У мене не буває скрутних ситуацій, Макаров! Тому що я вчасно виключаю зі свого кола людей, які впевнені, що колись я звернуся до них по допомогу… І тому ведуть себе… як останні козли.
– Але я нічого не зробив! Нічого! Задля вас старався! Щоби фабрика працювала. Прибуток збільшити… А якісь падли… Допоможіть! Володимире Гнатовичу! Допоможіть! Усе віддам, тільки би фабрику повернути.
– І що в тебе є? – скептично скривився Сердюк.
– Фабрика…
– У тебе немає фабрики! – вбив останній цвяшок, пішов до автівки. Кинув через плече: – Зроби так, щоби я про тебе забув.
Механік відчув: помиї ллються прямо на голову. Смикнувся, хотів був крикнути: «Сука! Завтра усі знатимуть, що твоя дружина трахалася з Токо Моно. Ти його вбив?!» Вчасно схаменувся. Дивився, як машина Сердюка виїжджає на Старонаводницьку, захлинався від люті. Нічого, нічого… Радій, старий покидьку. Є проти тебе козир. Зарано діставати. Може, Марта щось дізнається…
Другою плюнула Марта. Просто поміняла номер мобільного, хоч і попередила про те дзвінком.
– Ніколи не дзвони і не шукай мене, Сашо. Це небезпечно не тільки для мене. Якщо мої папери потраплять до… сам знаєш кого… І якщо про це дізнається… генерал… Я змушена буду розповісти про наші стосунки… І тоді тобі… теж доведеться захищатися.
– А мені начхати! І так уже всі знають! Нані знає! Новаковський, певно. Хто вкрав мою фабрику? – гарчав у слухавку Макар. – Ти дізналася?
– Я… спробую, але це – довга історія. Може, за кілька місяців. Після виборів… Я сама зателефоную.
– Що?! З глузду з'їхала? Кожен день простою – збитки! Сьогодні взнай! – кричав, кричав, аж доки не зрозумів: Марта давно відімкнула дзвінок. Сиділа на дивані від Зузунага, крутила в руках мобільний і думала про те, що Нані Новаковська, певно, дуже гонорова панянка, раз і досі нікому не розповіла про листівку й каблучку білого золота… Завтра в апартаменти біля цирку в'їдуть нові квартиранти, квартира на Русанівці теж здана, а сама Марта живе тепер на розі Саксаганського й Горького і демонстративно радісно приймає вітання із законним шлюбом, що сипляться й досі. А що на серці… Того Марта нікому не повідає. Навіть Богові.
Добив Рома Шиллер. Коли Сердюка не було в офісі, Макар потикнувся до Роми з божевільною ідеєю вивідати, що неформальне й ефективне можна вдіяти, коли твоє майно захоплюють рейдери. Шиллєр відмовився розмовляти в офісі, призначив зустріч у дорогому ресторані біля Золотих Воріт, наївся і напився на халяву, вислуховуючи Макарову історію, усміхнувся уїдливо.
– Ну… Тепер розумієш різницю? Геть неважливо, кого ти трахав чи трахаєш! Головне, аби не трахнули тебе!
– Про що це ти, Шиллєре? – Механік ледь стримував лють. – Мені твоя філософія – до сраки карі очі! Що робити? Чи ти просто вирішив повечеряти на халяву?
– Що робити? До суду йти, – сказав Рома і тим, певно, настільки вразив бідолашного механіка, що його аж перекосило від гніву.
Шиллєр розреготався, кинув на стіл серветку, ледь на ноги зіп'явся, побрьохав геть.
– А я з першого дня казав: курка… – хитався, бурмотів собі під ніс.
За тиждень напрацьовані ділові зв'язки у кількості «три» – Сердюк, Шиллєр, Марта – вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.
– Усе. Поїхав дах у хлопця, – сумно констатував Горила. Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!
Озирався: при світлі дня, вночі – нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собі сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома – не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.
– Усе! Я придумав, – верзе. – У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П'ятдесят на п'ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…
– Фома, їдь у Карпати!
– Грошей мало лишилося.
– Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.
Наступного дня після від'їзду Фоми – пожалкував. І слова сказати нікому. Щоранку – фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.
– Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? – запитав байдужо.
– Готовий, – збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.
– Мотузка – гидко, – розмірковував цілком серйозно. – Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…
Двадцять п'ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» – промайнуло, і механік розплющив очі.
– Нормально… – прошепотів нервово. – Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!
Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.
– Щось ти сьогодні веселий? – Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.
– Дай прикурити! – смикнувся Макар. Усміхнувся. – Дякую…
Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту «Іванко – примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, – арбайтен!
О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.
– Слухаю, – почув спокійний чоловічий голос.
– Мені потрібна Іванка, – у лоба.
– Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, – почув роздратоване.
Психанув: клята Марта!
– Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, – гарячково видав фразу-пароль. – Справа в тому…
– Що? Знову поглинання? – перебив Іванко.
– Ми можемо зустрітися сьогодні? – спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.
– Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?
– Безумовно.
– У парку біля Михайлівського, – повідомив пан.
– На свіжому повітрі? – не втримав іронії.
– Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, – менторським тоном повідомив пан Іванко. – Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.