– Костянтин. Шнуровський. Можна просто – Костя. Автобіографія: зловживаю, бо ненавиджу. Крапка. Можна висувати вимоги?
– Ми їх з тобою разом сформулюємо. Пізніше, – пообіцяв Макар.
…Другим на кухню обережно зазирнув сивий літератор, увесь на нервах від багаторічної творчої вагітності без пологів.
– Проходьте, сідайте, – наказав Макар.
Пустовоєв примостився на краєчку стільця, гірко зітхнув, раптом вибухнув гарячковою промовою.
– Так, молодий чоловіче! Так! Бути заручником… Це вам не у шахи на гроші грати! Тільки інтелігент… Тільки людина тонкої душевної організації… Тільки справжній письменник…
– Ви письменник? – здивувався Макар.
Геракл підвівся, гордо випнув уперед грудну клітку.
– Геракл Генрихович Пустовоєв! Літератор!
– Літератор? А ви, часом, адресою не помилилися? Тут не видавництво. Ви би…
Не договорив. Літератор раптом кинувся до роботодавця, учепився в його руку.
– Благаю! Благаю… Ось! Промацайте мій пульс! Це пульс драми! Трагедії… Пульс зламаної долі. Тільки письменник зможе відчути усю апокаліптичність моменту! Побачити в очах біль… за Батьківщину… паскуду… яка… не цінує…
Геракл схлипнув, відпустив Макарову руку… Безпорадно озирнувся і побачив тільки стілець, як фундамент свого подальшого скніння. Опустився утомлено.
– Що, не друкують? – без співчуття запитав механік.
Літератор зіщулився, зиркнув на хлопця зацьковано.
– Та як ви тільки смієте! Друку… вали! Ви на той час ще й читати не вміли. Журнал «Жовтень»… Я тоді так захопився сільгосптематикою… Усі ці трактори… Доярки…
– Ясно, – сказав Макар.
Геракл глянув на хлопця благально.
– Може… На вашій роботі я побачу жахливий виворіт життя і на мене зійде осяяння невідворотного натхнення…
Макар зупинив погляд на благенькому піджаку пана літератора…
– А досі вас життя тільки балувало? – запитав приголомшено.
…Третім до вітальні зайшов хлопчина в бейсболці. Нічого так, жвавий. Макар аж осміхнувся іронічно.
– Ну! Давай. Колися. Хто такий? Як звати? І на який ляд тобі ця морока?
– Вова звати.
– Просто Вова?
– Нормально… – сказав Вова. – Ну… Нудно… Розумієш?
Макар кивнув. Дістав із сумки точну копію «Макарова», поклав на стіл перед хлопчиною.
– Уже веселіше?
– Банк грабонемо? – запитав той.
Макар вишкірився.
– А… То ти з відморозів, Вово! Ні. Банк ні до чого.
– А зброя…
– А це для тебе, Вово. Ти ж заручником працюватимеш. Не передумав?
– Я що, хворий? – образився Вова.
Макар стояв біля вікна, дивився на голу вишню, біля якої жваво перемовлялися найманці. Віри не йняв – вийшло! Найняв собі армію, але тепер відчував не задоволення і радість реваншу – тільки гидливу відразу й презирство. «Блін, ідіоти! Продалися за копійки! Раптом щось станеться – мене винитимуть. А за що? Чому людям так до вподоби перекладати відповідальність за власні вчинки на когось? – думав. – Оці троє… А чи Марта… Хіба я її зґвалтував? Сама на шию вішалася! А чи Нані… Хіба я примушував її до почуттів? Сама… Ні, ні! Немає питань до життя. Ясно, як жити! Усе, на що людина йде добровільно, суспільство не повинне карати презирством. А я так і жив: що б не робив – тільки за доброю волею інших людей. Планка суспільної моралі – як на тій гойдалці – внизу, якщо на висоті ступінь узгодженої добровільної продажності, – хіба я ті правила встановлював? Нічір. Щодня тисячі, ні – мільйони громадян добровільно погоджуються на всілякі паскудства – несправедливу зарплатню, побиті шляхи, начальників-ідіотів, зіпсовані продукти, отруєні воду й повітря, гнилі перспективи і ще більш гниле існування… І відчайдушно ненавидять собі подібних за ту згоду жити в багні. То чим я гірший за них? Тим, що не бажав скніти у злиднях? Продався задорого? Ні, карати інше треба. Коли ти повертаєшся до свого дому, а дім уже не твій. Коли обманом і підлістю забирають твою власність. Коли ти навіть не знаєш, хто те падло, бо воно нічого з тобою… не узгоджувало!»
Вийшов на поріг до трійці претендентів, глянув недобро.
– Костю, Геракле, Вово… – сказав глухо. – Вітаю. Прийняті. Сьогодні о десятій вечора…
– Перепрошую, пане… – Геракл знітився. – А як нам до вас звертатися? Може, пан Інкогніто?
– Макар, – сказав механік. – Я – Макар.
– Шановний пане Макаре. – Геракл подався до роботодавця, благально зазирнув у вічі. – Одне невеличке уточнення… Перш ніж ви… ми…
– Писака грошей хоче, – сказав Костя.
– Як ви смієте звертатися до мене так… – Геракл гордо підняв до неба суху щелепу. – Я… Петрарку… в оригіналі… бачив!
– Замовкніть, Пустовоєв! – гаркнув Макар. – Бо відрахую. – Глянув на компанію. – Слухайте уважно. Двічі не повторюватиму. Зараз ви йдете додому чи куди завгодно… Мені однаково. О десятій вечора ви повинні бути на розі навпроти Генеральної прокуратури.
– А! То наша місія проходитиме під опікою правоохоронних органів? – спробував зметикувати Пустовоєв.
– …Вулиця Різницька! – Макар уже шкодував, що взяв старого. – Навпроти – житловий будинок. Отам я чекатиму на вас. Хто запізниться – може відразу повертати додому.
– А далі що? – запитав Вова.
– Далі? А це ти дізнаєшся о десятій вечора, якщо прийдеш вчасно і сам, а не з групою підтримки.
– Перепрошую! Вельмишановний пане Макаре! А з приводу… – обережно сказав Пустовоєв.
– Грошей?
– Якщо можна. Просто уточнення…
– По п'ятдесят доларів отримаєте рівно о десятій вечора. Перед початком… роботи.
– А ще п'ятдесят? – не здавався літератор.
– По закінченні доби.
– Справедливо, – кивнув Костя.
– Ти тверезим прийди, – відрубав Макар. – Все. І раджу не розпатякувати про вашу нинішню… роботу. Не писати прощальних листів і не звинувачувати у всьому продажну владу і клятий капіталізм. Бо не бачити вам зелених, як…
Макар вирішив не напружуватися і не шукати влучних порівнянь. Пішов до хвіртки – розчахнути її, викинути найманців геть. Хай збирають залишки здорового глузду і мовчать, якщо вирішили продатися так задешево.
Смикнув за ручку хвіртки й остовпів – прямо перед ним стояла міцна молодуха із дуже… дуже суворими очима. Ступила на подвір'я без запрошення. Ухопила механіка за барки…
– Пане, мені дуже потрібна ця робота, – сказала з ласкавою погрозою. – Зіні ще ніколи не платили сто баксів за добу.
– Ти… Досить! Відпусти! – смикнувся Макар.
Зіна обережно розтиснула долоні. З материнським усміхом зиркнула на хлопця.
– Не підведу! – запевнила.
– Звідки ти взялася? – запитав ошелешений механік.
Знав би він Зіну! Зіна життя розуміла краще, ніж життя Зіну Зіна ще вдосвіта поставила Тьомку чергувати біля будинку культури, тож на дев'яту ранку вони з сином упевнено потрапляли у будь-які варіанти черги, що на десяту їх стало мінімум п'ять. Сама ж стояла трохи збоку спостерігала за ситуацією, адже було вже таке в її житті – поки ти в черзі тирлуєшся, інші поза чергою купони стрижуть. Повз Зінину увагу не прослизнув симпатичний білявий хлопчина, що він був одягнений якось геть не за місцевим звичаєм. Вона завважила, як він заговорив з місцевим алкашем, потім до нього підтягнувся дивакуватий дідок у жмаканому пальті, а коли трійця швидко посунула геть, за ними учепився ще й молодик у бейсболці. Зіна наказала Тьомці стерегти чергу, пішла слідом. За десять хвилин чоловіки ввійшли до звичайного подвір'я на Новоросійській.
– …Звідки взялася… – буркнула Зіна. – Мама була народила. А тебе хто?
– Іди собі, – огризнувся механік.
– Ні, – сказала Зіна. – Бери мене на цю роботу! Не пошкодуєш. Хочеш, паспорт принесу? Прописка є – на Лазо дім у мене.
– Добре, – процідив механік. Нутром відчував: тітка не відчепиться.
Зіна кивнула.
– Скільки діб працювати?
– Одну.
– Шкода, мало. Може, розтягнемо процес?