– Добре, – тьмяно всміхнувся той.
– Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.
– Зайве, – відповів Костя. – Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.
– Матір Божа! Ви шляхетна людина!
– А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам'ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.
– Краще мені віддай! – сказала Зіна. – Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!
– Як ти смієш?! – засовався літератор. – Доярка!
– Сучок! – плюнула Зіна.
– Повірити не можу! – Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. – Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…
– Не просто так! – занервував літератор. – За гонорар!
– За вшиві сто баксів? – подав голос пузатий «сігмівець».
– А я не за гроші! – сказав Вова. – У мене своя мета.
– Хворі! – Горила як ото батогом. – За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?… Ви геть хворі скоти, а не люди!
Зіна хмикнула тоскно.
– Ох-хо-хо-ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти – «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!
– Так! Сто доларів – це прекрасно! – затріпотів зв'язаними крилами літератор. – Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім-вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!
– А до цього у вас вражень не було? – запитав Вова.
– Було. Одне. Ні, навіть два – Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…
– Гроші – багно. Життя – теж, – сказав Костя.
Заручники замовкли.
– Котра година? – запитав Горила.
Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап'ястки, глянула на годинник.
– Ох, час біжить… Уже одинадцята.
– Скоро наші підтягнуться… – Пузатий винувато зиркнув на Горилу. – Ваня… Я…
– Розберемося, – пообіцяв Горила.
– Ви Іван? – з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. – Іван – це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…
– Так, скоро наші підтягнуться, – сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. – Буде вам «по сто доларів», виродки!
Тільки мовив – на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла – на приладі загорівся червоний живчик вогника.
– Готуйтеся, юродиві, – пообіцяв Горила.
У центральному офісі «Сігми» проблеми на об'єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об'єктів, вони мали передавати до контори сигнал – усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об'єкту «Бсфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об'єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога! Черговий заметушився, у той же час зв'язався з командиром, повідомив схвильовано:
– З об'єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.
У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від'їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, – зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?
– Викуримо, – пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.
На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, – огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було – усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі – сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху – картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, – люди застигали біля вікон, хтось упав…
– Що творять, суки, – процідив вусатий командир. – Заручників до батарей, щоб я здох!
– Може, там немає заручників? – поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий – не росте! – хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. – Може, то терористів до дідька?
– Я, бля… – аргументовано відрізав командир. Додав: – Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.
Відірвався від бінокля.
– Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…
– Ми ж – охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… – нагадав безвусий.
– А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? – запитав командир. – Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.
Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.
– Передай по ланцюгу! Наказ – затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.
– Зрозумів!
– І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…
На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.
– Ваню?… – закліпав, різким рухом змахнув сльозу загарчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!
Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:
– Один заручник… зайвий!
Літератор зойкнув.
– Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми – за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!
– Життя – багно, – сказав Костя.
– Письменнику, заглухни! – крикнула Зіна. – Осточортів!
– А що це ти з ляльками тягаєшся? – запитав механіка Горила. – Барикади з них набудував?
– Йолоп ти, йолоп тупий! – беззлобно й утомлено відповів Макар. – Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна – заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?
– Круто, – похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. – Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.
Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.
– Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.
Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.
– Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? – почув густий голос Горили.
– Як тебе звати, людино? – спитав холодно.
– Пане Макар! Дозвольте! – стрепенувся літератор. – У товариша військового прекрасне ім'я – Іван.
– А ви вже й познайомитися встигли?
– Блін, та дайте людині вогню! – психонула Зіна.
– Нащо курити? Життя і так багно! – спокійно сказав Костя.
Макар усміхнувся – дурні люди! – дістав із кишені точну копію «Макарова», жбурнув Горилі.
– Кури, Ваню!
Горила дотягнувся до пістолета-запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку – тьху!
– Це не запальничка, падла! Руки! – спрямував на Макара зброю.
Макар відчув – кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров – геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?