– Заплати, Сашо! Заплати спочатку!
– Ей, терористе! Стріляй у мене! – загорлав Костя.
– Матір Божа, Костя! Яка ви непорядна людина! – утрутився літератор. – Ви ж обіцяли закрити мене своїм тілом!
– Що за реєстр?! – намагаючись перекричати заручників, гукнув Горила.
– Реєстр?! Це моє спасіння… – Макар тримав руку з пістолетом біля скроні, дивився на Горилу. – Головний документ. Правда. Без нього…
– Там, під столом… У пакеті… Якісь папірці лежать. Зібрав, бо по всьому першому поверху валялися… – Горила говорив напружено, ніби над силу. – Може, й реєстр твій там…
Макар спробував підвестися. Зіна підбігла.
– Кинь той пєстік! Давай уже… Поможу. Відштовхнув.
– Сам! Сам, Зіно!
Підвівся. Витяг з-під столу пістрявий целофановий пакет, вивалив з нього геть усе на підлогу.
– Реєстр… – притис до грудей тоненьку теку з документом, по-дитячому бурхливо схлипнув. – Ваню… Дякую. Ти – людина…
– Давай уже! Роби щось із тими папірцями, щоби люди… додому пішли.
– Тепер ви нас відпустите? – захвилювався Пустовоєв.
– Якщо він нас відпустить, його тут порішать, – сказав Костя. – Треба якось усім колгоспом…
– Е! Заручники! Що за сторонні розмови? Страх загубили? – Настрій механіка явно кращав. – Ніхто нікого не завалить. За півгодини мені зателефонує дядько-чарівник, і тоді… гуляйте собі!
– Нас не забудуть! – Вова уже цілився смартфоном у заручників.
– А відсвяткуймо, поки час є, – запропонував Костя.
– Нема чим, – сказала Зіна. – Ти все видудлив, алкаш клятий!
До шостої ранку – хвилин десять, а Новаковський і гадки не мав, як витягти білявого гада з болота. Менти заметушилися: зверху надійшла безапеляційна вимога – до сьомої ранку інцидент має бути вичерпаний і ліквідований будь-якими засобами.
– Штурм! – наполягали «альфівці».
Міліцейські чини би не проти, щоби уже до сьомої не тільки халепу ліквідувати, але й устигнути підлогу від крові вимити, та посеред них якогось біса товкся Новаковський, виявляв індивідуальну ініціативу всупереч жаданням правоохоронців підірвати халупу на фіг і роз'їхатися по домівках. Ігнорувати цей факт правоохоронці не наважилися, тож вирішили діяти за компромісною схемою:
– о шостій Новаковський передає свої пропозиції терористу, дає йому час на роздуми – не більше, ніж півгодини;
– о пів на сьому в разі провалу переговорів Новаковського міліцейська група спеціального призначення «Альфа» штурмує об'єкт.
Новаковський міряв кроками тротуар неподалік фабрики – туди-сюди, гарячково вимислював найнереальніші пропозиції, які змусять Макарова припинити забаву, яка з кожною новою хвилиною все більше загрожувала перетворитися на криваву баню. Час стікав. Менти зиркали роздратовано. Ще зірвуться…
Плюнув під ноги: блін, що він коїть?! Раптом застиг. Рішення прийшло несподівано.
Зіна глянула на годинник, торкнулася Макарового плеча.
– Шоста…
Тої ж миті задзеленчав мобільний механіка.
– Директор фабрики «Есфір» Макаров Олександр Миколайович, – мовив у трубку уїдливо.
– Так, Миколайович… Слухай уважно, якщо хочеш живим звідти вийти, – почув голос Новаковського. – За півгодини почнеться штурм твоєї фабрики. Боюся, після цього не буде ні тебе, ні заручників. Та й від фабрики твоєї навряд що залишиться. Маєш лише півгодини для того, щоби пристати на мої пропозиції.
– Слухаю… – прошепотів Макар.
– Твоя правда… З судами, розбірками й пошуками винуватих – то маячня. Діло помре. Давай так… Я – гарант. Моє слово. Я беру на себе розв'язання проблеми.
– Яким чином?
– Призупинимо дію судового рішення про права нових власників. Це реально. Повернешся на фабрику, ну, а вже потім почнемо розбиратися. Рейдерів шукати… Згода?
– Я вам… вірю.
– Ну, втішив! Тоді так: зараз до дверей підійде Рудь.
– На фіга?
– Передаси йому реєстр. У тебе ж є справжній реєстр?
– Є! І реєстр. І підроблений протокол зборів.
– Віддаси Рудеві. Хай у мене будуть. Надійніше. Боря передасть тобі декілька… технічних деталей, які обов'язково необхідно виконати.
– Хай підходить…
– Тоді – все. Не підведи мене, хлопче. Я власною шкірою ризикую, аби тебе…
Макар розсміявся азартно й нахабно.
– Я – до чого? Мабуть, у вас є вагомий аргумент клопотати… Нані привіт!
Відрубав зв'язок, весело зиркнув на заручників.
– Що, брати? І ти, сестро… От і світанок…
– Світанок нашої красної долі. І сонце нашої вільної волі! Вірші! Матір Божа! Я почав писати тут вірші! – натхненно вигукнув літератор.
– Тихо! – гаркнув Горила. – Замовкніть усі, бо дзвінка не почую.
– Що за нерви, Ваню? – спитав Макар. – Не схоже на тебе.
– Мобільний мій дай, – сказав Горила. – Дочка має подзвонити. Ми щоранку о шостій зідзвонюємося, коли я на чергуванні. Не відповім – хвилюватиметься.
– Спокійно, Ваню. Зараз принесу, – підхопилася Зіна. Побігла до купи мотлоху з кишень заручників – валявся посеред холу на підлозі.
Макар вишкірився недобре, різко підняв руку догори, натис на курок – трах!
Зіна застигла, обернулася до Макара знічено.
– Ти чого? – кинула із прикрістю.
– На місце! – хижо прошепотів Макар.
– На яке місце, козел ти довбаний?! Я з тобою отут півночі вошкалася, щоби ти мені тепер місце вказував?
– На місце! Без мого дозволу…
– Тьху на тебе! – Зіна плюнула Макарові під ноги, демонстративно всілася поряд із Горилою на підлогу. – Телефон людині дай! – крикнула. – Сволота! Дітей не маєш, так хоч про батьків своїх подумай!
Вова зняв бейсболку, утер нею лице:
– Яка задуха! Це від вашої гризні…
– Журналісте! Ти без бейсболки на Макара схожий, – сказав Костя. – Такий же білявий і геть зелений – життя не нюхав.
– Спокійно! Завтра я прокинуся відомим, – азартно всміхнувся Вова.
На підлозі поряд із Макаром задзвонив мобільний.
– Твій? – запитав Горилу.
– Мій…
– Зараз дам. Без жіночої самодіяльності! – Кинув мобільний Горилі, обернувся до Зіни. – Чого надулася, Зіно? Ти тут заручниця, а не командир! Не забула?
– Пішов ти…
– Закрий же ти свій рот, проклята! – продекламував літератор. – Щоб Ванькова доня почула тата!
Горила тільки головою захитав: ну, юродиві…
– Алло, Вірочко? Доброго ранку, доню, – так ніжно й зворушливо сказав у трубку, що Макар вразився: скільки любові… Повний… патронташ. Ніколи не вичерпається. До кінця життя Ваня заряджений любов'ю до дитини.
– Ваня… Тебе що в «Сігму» привело?
Механіку раптом до всцячки сильно захотілося розпитати Горилу про життя: сім’ю, бойовий шлях, що чітко проглядався в кожному жесті, кожному слові охоронця. Дружина, певно, не дуже задоволена його нинішньою службою.
Відповідь не розчув – у вхідні двері хтось нервово застукав.
А! Рудь. Певно, трусишся від жаху, журавель. Макар підвівся з крісла – голова обертом. Приклав долоню до лоба – горить. Нічого… Скоро… це все скінчиться… вікторією, як сказав би Геракл… На столі – тека з реєстром, у рюкзаку документи, що їх колись Ваня Горила передав як привіт від рейдерів. Пістолет у руці, документи до душі, посунув до дверей.
– Не бійтеся, люди… Усе гаразд… Це… посланець… від дядька-чарівника… – хитнувся.
– Давай-давай… Сам! – ображено вигукнула Зіна. Макар ледь із дверима впорався. Впустив усередину тремтячого Рудя. Тицьнув йому документи.
– Йди…
– Зачекай! – Боря вражено зиркав на скривавленого, знесиленого механіка: окуляри на носі підстрибували. – Ярослав Михайлович наказав передати тобі…
Витягнув шию – страх керував кожним рухом. Вдивився в лиця заручників, що сиділи при стіні.
– А де… Хлопець у бейсболці де? – прошепотів напружено.
– У чому справа, Рудю?