– Ярослав Михайлович наказав, щоби ти все чітко виконував. Я передам йому твої документи… Він зателефонує тобі – це знак, що можна виходити. Що безпечно… Ти… Ти першим повинен вийти. Інші… услід. Хлопець у бейсболці… останнім.
– На фіга?…
Рудь почервонів з роздратування.
– Хтось же повинен відповісти за цей… балаган… – прошепотів нервово. – Накажи, щоби він бейсболку натяг, – додав.
Макар завмер. Перед очима – терези. На одній шальці – все, геть усе, а зверху ще й медаль за відвагу. На другій – Вовка, що вже плюнув на камеру, клацає смартфоном, аж дрижить від збудження. Сенсації хотів… Ну, то Макар влаштує йому сенсацію. З допомогою пана Новаковського, якому… вірити можна? А хіба він збрехав Макарові? Його одного пообіцяв витягти, фабрику повернути. Іншого ж Сані Макарову не треба? Нема питань? Усе попереднє життя: зусилля і муки, надії та мрії, перспективи і радощі – гупнули і розлетілися, як непотрібний мотлох. На уламках – новий вагомий аргумент.
– Відчини… мені… – почув Рудя.
– Зачекай… А давай, ми тебе тут самого залишимо! А, Борю? – вчепився в журавля, дихав в очі.
– Макаров! Дідько! Що ти робиш? Не чіпай мене! Там Нані… Нані! Якщо дізнається, що ти отут… Ніхто тебе не рятуватиме.
– Нані? Ти мене дівчиною лякатимеш? Та як ти тільки смієш… як каже одна велика людина! Помилка, Рудю! Помилка! В особистому житті святих нема. Сам чорт знає, що в особистому житті поміж двох людей відбувається. І не тобі, козел, туди свого носа пхати. І – нікому! Табу, суко, зрозумів? Мужчина по життю не за жінок своїх відповідає. За справу! І я отут не для того, щоби з тобою про Нані теревенити! Справедливість! Усьок?! Справедливість…
– Нані хоче, щоби ти жив! Якби не вона… Усе тебе, падло, жінки прикривають. Альфонс! Відпусти, сволото!
Макар закричав відчайдушно. Вирвав з Бориних рук документи, жбурнув у хол. Тремтячими руками відчинив двері, штовхонув Рудя назовні.
– Пішов!
– Макаров, блін… Що ти робиш?! А документи… – Рудь задки-задки, перечепився, упав… Сидів на землі, дивився, як зачиняються рипучі двері.
Раптом схлипнув.
– Блін, Саню… Це ж усе по-справжньому, – прошепотів. – Ти труп…
Макар побачив у вікні промінчики сонця і раптом зрозумів: крапка. За будь-якого розкладу. Сидів у кріслі, дивився на стривожених заручників… Блін, треба якось людей визволити. Далі – сам… Один. Стільки запитань у голові… Чому? Раніше у його житті ніколи не було запитань – ясно. А тепер…
– Котра година?
– П’ятнадцять на сьому… – В Зіниному голосі з’явився страх.
Макар посміхнувся приречено.
– Так! Кінець забаві. Зіно! Давай, золотко! Розв’язуй мужиків. Усі до мене. Гонорар – свята справа. І… гуляйте.
Зіна підхопилася, аж загуло. Зривала скотч, мотузки розв’язувала. Горила першим підвівся, підстрибнув – ноги заніміли, відібрав у механіка зброю, підняв із підлоги реєстр.
– А це? Уже й не потрібно?
– Потрібно. Чуєш, Ваню. Гроші візьмеш?
– Ні…
– Крута ти людина…
– Та й ти не кисіль…
– Вовчику! Ей, чувак! Зніми бейсболку, мать твою. Це наказ. Сто баксів даю! За твою бейсболку!
– Макар! Ну, в тебе і пика! – Вова поправив бейсболку на голові. Клацав камерою смартфона: хол, заручники, скривавлений Макар, менти навколо фабрики, реєстр, світанкове сонце. – За хвилину в Інтернеті буде.
Макар підтягнув до себе рюкзак, дістав гроші, роздавав-осміхався.
– Ну… Вибачайте, як що не так… Ідіть, люди. Скоро менти схаменуться… Давайте. Усі – по домівках.
Заручники тупцяли на місці.
– А ти що робитимеш? – Зіна звела брови, дивилася на Макара з материнською тугою.
Макар махнув рукою втомлено.
– А-а… Я знайшов, що шукав. У мене є козир… Реєстр… Я з ним…
– Який козир? – здивувався Ваня. – Зараз тебе завалять…
– Ні, ні, Ваню! Не завалять, – брехав Макар.
Горила насупився, наказав заручникам:
– Так, слухай мою команду. Виходьте по одному! З піднятими руками.
Пузатий Потапов знітився.
– А ти, Ваня?
– Тут побуду. Якщо він тут сам лишиться, його точно пристрелять… А мене знають… Спробую скорегувати події.
– Життя – багно! Я теж залишаюся, – похмуро розсміявся Костя.
Вова знизав плечима:
– Я теж. Можна? Зніму штурм. Круто. Сенсація…
– Матір Божа! Чому ж для вас усе так просто? А для справжнього інтелігента завжди існувала проблема вибору. Навіть у безальтернативних ситуаціях, – розгубився літератор.
– Попутного вітру, Геракле, – зітхнула Зіна.
– Доярка! Як ти тільки смієш… – пхикнув Пустовоєв. – Я залишуся, щоби на власні очі побачити нашу спільну вікторію… з якогось небезпечного кута.
Макар ошелешено дивився на заручників. Зіна… Зіна – міць! Із Зіною хоч на Еверест. Літератор… Геракл нещасний! Дитя наївне й чисте. Костя… Костя – філософ, мать його. Внутрішня еміграція. Скільки таких… Вовчик, блін. До чого ж вони схожі! І не тільки білявим волоссям. Тільки драбину бачить. Вовчику конче треба по драбині дертися… Краще, ніж під драбиною скніти чи знизу ніжки їй підпилювати. Ваня… Ваня – людина. Отой другий – слабак, а Ваня… Треба буде у Вані якось розпитати: як жити?
– Люди… Схаменіться. Ідіть геть, – прошепотів. – Це моя гра. Я ж вас не всиновлював, щоби ви оце біля мене товклися.
Ваня простягнув руку, як той безхатченко, наказав заручникам:
– Давайте. Кладіть гроші назад. Щоб у ментів запитань не виникло. Чуєте? Не було ніяких грошей. Вам ніхто нічого не обіцяв. Заручники, й крапка.
Костя легко розстався зі здобиччю, Зіна віддала гроші з прикрістю, штовхонула Пустовоєва.
– Діставай свою сотню, Геракле, бо зараз знову почнеш скиглити про проблему вибору.
Літератор дістав гроші, схлипнув.
– Матір Божа… Дякую, що путь указала… Я ж міг проспати цю ніч удома… Як проспав ціле життя…
Ваня склав гроші, простягнув механіку.
– Тримай. Думаю, згодяться… Твоя гра, хлопче, тільки починається…
Макар покрутив у руках гроші, поклав у Зінину долоню.
– Зіні гроші більш потрібні.
Зіна взяла гроші, обійняла механіка, притисла до себе. Схлипнула.
– Ох і сука ти, Сашко!
– Так, Зіно. Я ще та сука, – прошепотів Макар. Глянув на чоловіків. – Я Зіні жодних грошей не давав. Усі чули?
– Матір Божа! Пане терористе! Та хіба ми глухі… до страждань материнських… – вигукнув літератор.
Ваня Корбут підняв вгору руку – всі стихли.
– Як жити хочете, годі базікати. Слухайте уважно. Усі сідайте в кут. Зіно! Давай, люба, зв’язуй усіх знову. Заручники. Ви – заручники, тож перестаньте всміхатися, як божевільні. Побільше жаху на обличчях! Потапов! Віддай свій бронежилет Зіні. А я свій – тобі віддам, терорист хріновий.
– У тебе був бронежилет? – Макар дивився, як Ваня швидко знімає камуфляжну форму, розстібає бронежилет.
– Був, був… Слухай уважно. Ми з тобою окремо від інших сядемо. Біля столу навпроти дверей. Так для інших безпечніше. – Ваня вдягав на Макара важкий бронежилет, пояснював: – Тебе не тронуть. Не переживай. Хтось із «Сігми» обов’язково увійде… Коли мене поряд побачать – не тронуть.
– Ваня! Сховай реєстр у себе, – сказав механік. – Для мене він – останній шанс.
Ваня кивнув, заховав теку з реєстром під камуфляж. Усадив слабкого механіка на підлозі біля столу, посунув до дверей.
– План такий… Саша телефонує і каже, що здається. Я зараз обережно відчиняю двері, і ми… чекаємо гостей. Не сціть, люди! Прорвемося.
– Товаришу військовий! Ваня! Мені дуже страшно! – зізнався Геракл.
– Агонія, агонія… Скільки можна? Коли стрілятимуть? – захитався Костя.
Зіна вхопила його за руку.
– Замовкни, алкаш! Померти поспішаєш?
– Краще у гівні жити?
– Костю, Костю! Отак і сидіть! – Вова навів на алкаша смартфон, клацнув. – Супер!
– Вовчик! – Макар раптом зрозумів, що готовий до всього. Навіть померти. – Якщо мене… завалять… Розкажеш?…