– Ми вже в Інтернеті, чувак, – усміхнувся Вова.
– Круто… Ну, тоді гра справді тільки починається.
Стиснув долоні в кулаки.
– Вов’! Подаруй бейсболку! На пам’ять…
Вова жбурнув бейсболку з кута через увесь хол до механіка.
– Лови!
Бейсболка не долетіла, впала посеред холу.
– Годі гратися. Приготуйтеся! – Ваня Корбут швидко йшов від прочинених дверей. Підняв бейсболку, кинув Макару, впав поряд.
– Зачекай! – Макар згадав про Марту. Вийняв із кишені пакет із компроматом, дав Вані. – Це треба під холодильник у кухоньці сховати.
Ваня кивнув, побіг з пакетом на кухоньку.
– Не ворушіться! – наказував на ходу.
– А давайте зробимо групове фото! – відчайдушно хоробро запропонував із кута Геракл. – Потім… Коли все скінчиться.
– Обов’язково, – прошепотів Макар і натягнув на голову бейсболку.
– О! Тепер наш терорист – викапаний Вовчик, – сказала Зіна.
Усе тільки починалося.
«Сігмівці» рвалися, як пси з ланцюгів, та їх відсунули менти: охолоньте! Треба було краще охороняти! Без вас управимося! «Альфівці» перевіряли набої, цивільні переполошилися: невже без штурму не обійдеться?… Місто прокинулося. На вулицях з’явилися люди. Місце події оточили, щоби ніхто й на сто метрів не наблизився. Цікавим відповідали: антитерористичне навчання. Коли скінчиться? Усе тільки починалося.
Блідий розлючений Новаковський учепився в руку командира «Альфи», уперто дивився на захоплену будівлю.
– Тільки без фанатизму!
– Ярославе Михайловичу! Це падло на ваші переговори насрало, а ви… «без фанатизму»! Він мені за цю ніч… під цим кущем… по повній заплатить…
– Заручників збережи, мать твою… Хлопця пораненого до лікарні треба… – навіював Новаковський.
Підбіг переляканий Рудь – мобільний у руці тремтить.
– Вас…
– Алло! – крикнув Новаковський у трубку. – Макаров! Ти?
– Вхід вільний. Забирайте заручників, – почув голос білявого гада.
Не встиг і усвідомити почуте. Клац. Немає зв’язку.
– Що? Що? – Новаковського оточили офіцери.
Новаковський обернувся до захопленої будівлі: на слабкому вітрі рипіли прочинені двері парадного входу.
– Усе, – прошепотів. – Штурм відміняється. Ідіть, хлопці. Він віддає заручників…
Рівно о пів на сьому раптом усе стихло. Навіть відчинені двері фабрики хилиталися беззвучно. Тільки нахабні горобці не прислухалися до моменту, цвірінчали як навіжені. Люди навколо будівлі завмерли, як звірі перед нападом. Командир «Альфи» махнув рукою: вперед! Сіра маса стрімко, хижо, беззвучно полилася до фабрики. Новаковський застиг: усе, що міг… Усе!
«Альфівці» вже дісталися будівлі. Шарпонули двері, відскочили на крок, ніби ті двері зараз вибухнуть, завмерли… Напружилися – порвемо сук!
Уперед! Зірвані з завіс двері розбили вітринне скло холу. Посипалося… Світ умить наповнився багатоголосим метушливим гамором. «Альфівці» ввірвалися в хол – одна група до заручників у куті, друга – до Макара і Вані Корбута, третя коридором…
– Наших не видно, не ворушись… – устиг прошепотіти механіку Ваня.
Макар кивнув, слабка рука смикнулася, упала на підлогу – поруч валялася клята запальничка, точна копія «макарова».
– У нього зброя! – крикнув «альфівець» з кута від групи заручників.
– Ні! – Ваня випростав руку…
Повітря розірвала довга автоматна черга… І – тихо. «Альфівці» хижо застигли навпроти двох недвижних тіл – ті не сидять уже, зсунулися на підлогу. Лежать у червоній калюжі…
З кута істеричний крик. Глушить геть усе.
– Матір Божа! Вони вбили їх! Зіно! Костя! Вони убили Сашу і товариша військового!
«Альфівець» біля недвижних тіл обертається… Худий сивий чоловік відчайдушно сіпає міцну тітку, кричить, ніяк не зупиниться:
– Зіно! Матір Божа! Зіно!
Жінка не чує. Закрила лице долонями – ридає гірко й скорботно. Блідий, як молоко, світловолосий хлопчина поряд із нею тремтячими руками ховає під курткою смартфон і клацає, клацає, клацає… Чоловік у спортивках з пропитою мордою раптом підхоплюється так швидко, що «альфівці» не встигають відреагувати.
– Стріляйте у мене, суки! Я вимагаю… Стріляйте!
Костю збивають з ніг. Знадвору в хол уже спішать відповідальні цивільні, «сігмівці».
– Що тут за стрілянина? – кричить на ходу вусань із «Сігми». – Він же віддавав заручників!
Зупиняється біля недвижних тіл.
– Ваня… – шепоче приголомшено. Падає на коліна біля мертвого здорованя, розриває одяг, не ховає сліз.
– Ваня… Жилет… На тобі мав бути бронежилет!
На широкій Ваниній грудині – тільки скривавлені, пробиті кулями шматки реєстру.
Вусань роздирає сорочку механіка. Завмирає…
– «Швидку»! – кричить, поглухнути можна. – Цей ще живий… Жилет! На ньому бронежилет…
Не все…
Макар прийшов до тями в лікарні. За п’ять діб після трьох складних операцій – під час однієї з них механіку видалили розбитий кулею правий ліктьовий суглоб, імплантували штучний – безшарнірний, силіконовий.
Повів очима – у вікно шкірився місяць, на стільці біля постелі дрімала немолода жіночка у білому халаті, на тумбочці в склянці – вода. Макар спробував підняти голову – і місяць, і жіночка на стільці, і вода в склянці загойдалися, наче вся палата розмістилась у дешевій плацкарті. Опустив голову на подушку, спробував поворушити руками-ногами, хоч усе тіло повнилося невпинним терпким болем – він і висмикнув Макара з мандрів підсвідомістю. Він ще не знав, що права рука на півроку закута у спеціальний прилад-фіксатор, що ворушити нею він зможе ще не скоро, якщо взагалі зможе.
Він багато чого не знав… Що «сігмівці» поховали Ваню Корбута. Що Вовчика, Зіну, Костю і Пустовоєва дві доби вправно мордували менти, та потім чогось враз випустили і наказали усе забути. Що Новаковському коштувало немало грошей і нервів відмазати Макара від ментів, звалити усю провину за інцидент на «Есфірі» на провокаційні дії охоронця Івана Корбута, якого і зробили цапом-відбувайлом, царство йому небесне. Що Вовчик по тому отримав круту роботу, хоч його знімки в Інтернеті протримались усього лише кілька годин. Що Пустовоєв зліг. Що Марта по церквах свічки щодня ставить і дає гроші санітарці, щоби та переповідала геть усе про Сашка. Що Нані вийшла з палати п’ять хвилин тому, а її тато платить оцій немолодій медсестрі не за те, щоби вона спала…
Напружився. Знову спробував підвести голову. Не навкруги роззиратися – хоча б себе роздивитися. Зиркнув, здивувався: без бинтів тільки лице і ноги нижче колін. Права рука у сталевому манжеті. «І куди оце я так вляпався?» – перша думка тихим сплеском.
Пам’ять схлипнула від тужливих спогадів, взялася за роботу – Сашкові Макарову його власне життя переповідати. За останній непростий місяць. Перед очима – звуки, кольори, розпливчасті силуети… Дівчина з чорним волоссям і шрамом на литці… Білий крокус. Чоловік із лицем горили на порозі його фабрики. Стіна. Він б’є головою в ту стіну – а не пробити. Стрибає на неї – не перестрибнути. Людей би… А он і люди. Стають один на одного – цирк! – а Макар по них шкарябається, та – по головах, щоб аж по голові верхнього потовктися, примірятися і таки перескочити через стіну. Велика сила – люди. Гуртом воно…
Пам’ять старається – уже не годує сумнівними метафорами. У людей є імена, лиця… У ніч проти суботи… він зайшов на свою фабрику. До ранку – втримався. Новаковський – сука! Правильно, що не віддав йому реєстр… Ваня Корбут поправляє на механікові бронежилет. Люди в сірому розбурхують простір мисливським азартом. Макар поправляє бейсболку, рука падає на підлогу, поруч із запальничкою, точною копією «макарова». Все!
Все! Яке складне слово. Двозначне до кипіння мізків. Все – розкинув руки, гребеш усе до себе, гребеш… Все – руки хрестом, бо тобі… кінець. Механіку що випало, якщо він отут на ліжку весь скалічений скніє? Ні те ні се? Ще один день нічора? Ох і запитань… Оклигати би скоріше. До Вані Корбута піти. Запитати: що сталося? Ваня – сила. Ваня знає…