Ю Несбьо
Макбет
Частина перша
1
Крізь темряву на мерехтливі вогні порту падали сяйні краплини дощу. Пориви холодного північно-західного вітру гнали ці краплини над висохлим руслом ріки, що розділяла місто вздовж, і над покинутою залізничною колією, яка розділяла його навскоси. Квадранти міста були пронумеровані за ходом годинникової стрілки, назв вони не мали. Та городяни все одно не пам’ятали би назв, навіть якби ті й існували. А зустрівши тих людей далеко від дому й запитавши, звідки вони, ви, швидше за все, почули б, що вони навіть назви міста пригадати не можуть.
Пробиваючи сажу та всіляку іншу гидоту, яка, немов важка ляда, нависала над містом незмінним туманом, сяйні краплини перетворювалися на свинцево-сірі, і це попри те, що останнім часом фабрики закривалися одна за одною. Попри те, що люди, залишившись без роботи, вже не мали змоги палити свої печі. Попри примхливо-мінливий, але сильний вітер та нескінченний дощ, який, за твердженнями старожилів, не припинявся відтоді, як дві атомні бомби поклали край Другій світовій війні чверть століття тому. Інакше кажучи, приблизно відтоді, як Кеннета призначили начальником поліції. Старший комісар Кеннет двадцять п’ять років керував містом залізною рукою, нерідко виходячи за рамки дозволеного й мало переймаючись тим, хто був мером міста, і чим той мер займався. Не дуже зважав він і на те, що можновладці казали (або замовчували) про нього у столиці. Тим часом промисловий центр, другий за величиною в країні (а колись — перший) повільно занурювався у трясовину корупції, банкрутств, злочинності та хаосу. Півроку тому старший комісар поліції Кеннет упав зі стільця, відпочиваючи у себе на дачі. За три тижні він помер. Похорони оплатило місто — рішення міськради про їх фінансування хитромудрий Кеннет провів іще задовго до своєї смерті. Після поховання, гідного якогось диктатора, міськрада та мер призначили новим старшим комісаром такого собі Дункана — широкобрового єпископського сина, начальника відділу столичної поліції з боротьби проти організованої злочинності. То було неочікуване призначення, бо Дункан не належав до старої школи політичних прагматиків. Він репрезентував нове покоління добре освічених поліційних адміністраторів, які, на відміну від виборних міських політиків-скоробагатьків, підтримували реформи, прозорість, модернізацію та боротьбу з корупцією.
Сподівання мешканців, що відтепер поліцію очолюватиме відкрита, чесна та далекоглядна людина, яка зможе витягнути місто з трясовини, підкріпилися тим, що Дункан замінив стару гвардію на керівних посадах своїми призначенцями. Молоді, незаплямовані ідеалісти, вони дійсно бажали, щоб їхнє місто стало придатнішим для життя.
Вітер проніс дощову краплину над західною частиною Четвертого району та найвищою точкою міста — радіовежею на даху студії, де одинокий, сповнений праведного обурення голос Волта Кайта, не соромлячись у виразах, висловлював надію, що до них нарешті прийшов спаситель. Ще за життя Кеннета Кайт був єдиним, хто мав сміливість відкрито критикувати начальника поліції та звинувачувати його принаймні в деяких зі скоєних злочинів.
Цього вечора Кайт заявив, що нарешті міськрада матиме змогу скасувати повноваження, запроваджені під тиском Кеннета для того, аби зробити начальника поліції реальним керівником міста. Ситуація була парадоксальною, бо його наступнику Дункану, як істинному демократу, належало ще чимало поборотися задля втілення реформ, яких він щиро прагнув. Кайт додав, що на наступних виборах мера з одного боку висуватиметься «Тортел, чинний мер, який вже так засидівся у своєму кріслі, що став буквально найвгодованішим мером у країні, а з іншого боку не видно нікого. Абсолютно нікого. Бо хто ж зможе скласти конкуренцію Тортелу, подібному до черепахи з панциром із панібратської приязності та бездоганної моральності, від якого відскакувала будь-яка критика?»
У східній частині Четвертого району дощова краплина промайнула над «Обеліском» — двадцятиповерховим скляним готелем-казино, що стирчав сяючим вказівним пальцем над коричнево-чорним чотириповерховим неподобством, яке становила решта міста. Багато кого дивував той парадоксальний факт, що чим менше в місті залишалося працюючих підприємств і чим більше ставало безробітних, то тим більшої популярності серед мешканців набувала звичка проциндрювати у двох міських казино гроші, яких і без того бракувало.
«Місто припинило давати й дарувати, і почало лише відбирати, — линув радіохвилями голос Кайта. — Спершу ми занапастили промисловість, потім — залізницю, щоб ніхто й не сподівався звідси втекти. Опісля почали продавати нашим співгромадянам наркотики там, де вони раніше купували квитки на поїзд — бо так зручніше грабувати. Ніколи не думав, що жалкуватиму за пожадливими до прибутку капітанами промисловості, але їхній бізнес, принаймні, був пристойним. На відміну від решти трьох видів бізнесу, де ще можна розбагатіти: казино, наркотики й політика».