— Може, ви і спускалися до реєстратури минулої ночі, але я не помітив, спали ви чи ні.
Леді розсміялась.
— Ой, Джеку, Джеку… Якби ж усі були такими добрими, як ти! Але маю підозру. Коли я прокинулася, то ключ у дверях стирчав із зовнішнього боку.
— А що конкретно ви підозрюєте? Ви ходите уві сні лише тоді, коли вас щось непокоїть.
— Та отож, — зітхнула Леді.
— А ваші сни? Вам сниться один і той самий сон?
— Я уже казала тобі, Джеку. Це — не сон, це спогад.
— Перепрошую, пані, але ви не можете цього знати. Якщо ви бачите щось уві сні щоночі, то не можете достеменно знати, наснилося це, чи сталося наяву. Бо в такому разі сон перетворюється на спогад. Ви ж знаєте, що дитина померла природною смертю.
— Вічно ти мене втішаєш. Але мене не треба заспокоювати. Я не хочу забувати. Навпаки, я хочу пам’ятати. Пам’ятати, від чого я відмовилася заради того, аби стати тим, ким я наразі є, згадувати ціну свого бездітного життя щоранку, прокидаючись у шовковій постелі з чоловіком, з яким забажала провести ніч, а потім спускаючись сюди, до того життя, яке я сама для себе створила. До того життя, де мене поважають за те, якою я є.
— Нас поважають не за те, якими ми є. Нас поважають за те, що ми здатні зробити. Особливо, якщо ми здатні зробити щось для особи, чиєї поваги прагнемо.
— Ти такий розумний, Джеку, а працюєш адміністратором.
— На жаль, мало хто дослухається до мудрості людини, яка працює адміністратором. Усі сприймають його за безневинного спостерігача, такого собі євнуха, який іноді може втішити людей поважних.
— Я рада, що ти не маєш дітей, Джеку. Ти — єдина людина, з якою я можу поговорити про занапащену дитину, не наражаючись при цьому на праведний батьківський гнів. Ти — людина розумна й толерантна, яка воліє розуміти, а не засуджувати.
— А що тут засуджувати? Молоду дівчину з бідної сім’ї згвалтували в тринадцять років; вона вагітніє, її виганяють з дому, і вона народжує дитину, яку не здатна вберегти?
— А може, я не надто й намагалася її вберегти?
— Якби надто намагалися, то могли б загинути самі. Вам було тринадцять. Іще не доросла жінка, але дівчина з гострим розумом. Чи варто було жертвувати вашим майбутнім заради немовляти, заради зерня, яке ще навіть не усвідомило, що воно живе, яке ще не знає, що таке тривога, провина, ганьба, справжня любов, яке насправді є не людиною, а каменем на шиї молодої дівчини, яку життя вже й без того покарало занадто жорстоко? Те, що цій тринадцятилітній дівчині не вдалося зберегти життя дитині, але вдалося вижити самій, слід назвати удачею на тлі нещасть. Бо погляньмо, чого їй вдалося досягти опісля. Вона організувала невеличкий бордель. Згодом влаштувала бордель великий і розкішний, який обслуговував потреби поважних людей — від комісара поліції до найвпливовіших політиків. Потім продала його і збудувала найкраще у місті казино. А зараз — вуаля! — вона вже цариця нашого міста.
Леді похитала головою.
— Не перебільшуй, Джеку. Ти прикрашаєш мої мотиви й даруєш прощення за мої гріхи. Що таке казино, що таке мрії ідіотів збагатитися у порівнянні з реальним життям малої дитини? Якби я не вимагала від свого життя так багато, то могла б зберегти її життя.
— Невже ви справді вважаєте, що хотіли від життя занадто багато?
— Я вимагала від інших визнання. Ні, більше — я вимагала від них поваги. І любові. Такі дари долі випадають не кожному, але я вимагала від життя бути одною з тих нечисленних щасливців. І заплатила за це: я втрачаю свою дитину знову і знову, втрачаю її щоночі.
Джек кивнув головою.
— А що б ви зробили, пані, якби вам довелося вибирати?
Леді поглянула на нього.
— Мабуть, усі ми — і погані, і хороші — є лише рабами наших пристрастей, Джеку. Як ти вважаєш?
— Та хтозна, пані, але щодо рабів пристрастей: завтра я спробую дізнатися про отого хлопця, якого привозив із собою Тортел на вечірку.
Макбет вийшов з ліфта в підвалі й зупинився на пару секунд, вдихаючи запах шкіри, зброярського мастила і чоловічого поту. Глянув на девіз спецназу під вогнедишним драконом: ВІРНІСТЬ і БРАТЕРСТВО, ХРЕЩЕНІ ВОГНЕМ, ПОЄДНАНІ КРОВ’Ю. «Господи, — подумав він, — відтоді наче сто років минуло».
Макбет рвучко відчинив двері й увійшов до роздягальні спецназу.
— Олафсоне, Ангусе, це що таке? Негайно сідайте, нема чого підстрибувати, подібно до якихось молодих рекрутів. А де Сейтон?
— Отам, — відповів Ангус маслянистим тоном проповідника. — Сумно було дізнатися про Банко. Хлопці збирають гроші на вінок, але ж ви…