— …більше не один із хлопців? Звісно, що я й досі один із вас, — відповів Макбет, видобуваючи з кишені гаманця. — Але я гадав, що ти на лікарняному, Олафсоне. Де ж твоя пов’язка?
— Я її викинув. — Через свою шепелявість Олафсон розмовляв немовби з іспанським акцентом. — Лікар сказав, що в моєму плечі ушкоджені всі сухожилля і що я більше ніколи не зможу стріляти. Але коли плече оглянув Сейтон, воно раптом взяло й зажило.
— От і добре. Не слід довіряти лікарям. — Макбет передав Олафсону кілька купюр.
— Це забагато, сер.
— Бери, бери.
— Тут і на труну вистачить.
— Бери, кажу.
Макбет зайшов до свого колишнього кабінету. Насправді то був не кабінет, а невеличка майстерня, де на полицях та ослінцях лежали деталі стрілецької зброї та набої; друкарська машинка стояла на стільці, бо нею все одно ніхто не користувався.
— Що скажете?
— Хлопці вже пройшли інструктаж, — відповів Сейтон, перед яким на столі лежав товстий службовий посібник.
— А як щодо двійнят Гатлінга?
— Кулемети прибудуть завтра вранці близько восьмої. Наскільки я розумію, ви вже домовилися з начальником порту, щоб судно пропустили без черги?
— Так, бо ми ж не можемо допустити, аби двійнята запізнилися на вечірку. До речі, завтра вдень твоїм хлопцям намічається невеличка робота.
— Чудово. Де?
— У Файфі.
20
Вівторок. Ранок. Файф залитий сонцем.
Дафф пішов поплавати.
Широко розводячи м’язисті руки, він плив брасом, розсікаючи важку холодну воду.
Йому більше подобалася солона морська вода, а не річкова, бо в ній було легше плисти. Це видавалося трохи дивним: морська вода забезпечує більшу плавучість, хоча водночас має більшу щільність і більшу вагу порівняно з прісною. Проте донедавна він віддавав перевагу річці — попри те, що вода в ній була не лише холоднючою, а й настільки забрудненою, що він почувався немитим щоразу, коли з неї виходив. Але зараз Дафф був чистим. Він встав рано, зробив зарядку на холодній дерев’яній підлозі біля розкладачки, приготував сніданок для всієї сім’ї, проспівав Юену коротеньку пісеньку на честь його дня народження, відвіз дітей до школи, а потім прогулявся з Мередіт до озера. Вона розповідала йому про цьогорічний врожай яблук, про те, що їхня донька отримала свого першого любовного листа (хоча в глибині душі Мередіт була розчарована, бо той лист від хлопця, на три роки молодшого за доньку), а також про те, що Емілі хоче на свій дванадцятий день народження гітару. Юен побився з хлопцем на шкільному майданчику і приніс у щоденнику зауваження батькам. Він домовився з мамою, що сам розкаже про це таткові, але після того як вони відзначать сьогодні день його народження, бо матимуть ще вдосталь часу. Дафф спитав, а чи не призведе така відстрочка до того, що Юену доведеться аж надто довго боятися цього непростого моменту істини.
— Навіть не знаю, що в ньому переважає, — усміхнулася Мередіт. — Чи то нетерпляче очікування, чи то побоювання. Хлопець, з яким він учора побився, на клас старший за нього, і Юен сказав, що той перший штурхнув малого Пітера.
— Кого?
— Пітера, найкращого друга нашого Юена.
— А, зрозуміло, — збрехав Дафф.
— Юен зізнався, що йому шкода, але він мусив захистити свого приятеля і що татко на його місці вчинив би так само. Тому йому й не терпиться почути, що ти скажеш з цього приводу.
— Тоді мені доведеться проявити збалансований підхід. Засудити його поведінку, але похвалити за сміливість. Сказати щось на кшталт того, що слід зініціювати примирення, а не продовжувати ворожнечу. Треба помиритися — я правильно кажу?
— Так.
Пливучи поряд із Мередіт, Дафф вирішив раз і назавжди, що віднині не плаватиме більше ніде, крім їхнього маленького озерця у Файфі.
— Ну, ось і припливли, — захекано сказала Мередіт позаду нього.
Дафф перевернувся на спину, аби бачити дружину, і став поволі гребти руками й хвицати ногами. Під водою його тіло виглядало блідим і якимось зеленкуватим, тоді як тіло Мередіт, навіть у такому освітленні, було золотисто-брунатним. Він проводив у місті надто багато часу; слід частіше бувати на сонці.
Вона пропливла повз нього і вибралася на берег, на великий, згладжений водою камінь.
То був не просто камінь. То був їхній камінь. Камінь, на якому вони одного дня дванадцять років тому зачали свою доньку. Вони приїхали до Файфа, втікши з міста, і знайшли це озеро майже випадково. Зупинилися, коли Мередіт побачила покинуту маленьку ферму, яка їй дуже сподобалась. Звідти вони помітили блиск води вдалині, і за двадцять хвилин дійшли до озера. Хоча єдиними живими істотами біля озера було двійко корів, вони все ж таки перепливли на протилежний берег до цього каменю, де їх ніхто не міг би побачити. А місяць потому Мередіт повідомила йому, що вагітна. У стані повної ейфорії вони повернулися до тієї місцини, купили будиночок на півдорозі між озером та головною дорогою, а коли народився Юен, то придбали ще й ділянку землі, і на ній збудували дім.