Відчинивши двері й відчувши подув сирого холодного повітря, він подумав, що, напевне, вони були сильно закохані, бо на подібні незручності не зважали. Посередині гаража стояв зрешечений кулями «вольво» Банко. Авто було вкрите брезентом — мабуть, через те, що двері з пасажирського боку були відірвані, і співробітники хотіли захистити можливі докази в машині від пацюків, які шастали у підвалі вночі. Дафф зупинився перед фотолабораторією і глибоко вдихнув. Він уже вирішив. Залишилося тільки зробити вчинок. Хоробрий вчинок. Він натиснув ручку дверей і зайшов у темряву. Зачинив за собою двері. Зупинився, вдихаючи аміачний запах фотозакріплювача і чекаючи, поки розширяться зіниці.
— Даффе, ти? — почулося з темряви. Той самий привітливий з нотками обережності голос, який розбудив його вчора на нараді. Той самий голос, який так багато разів будив його вранці у квартирі на мансарді. Привітний обережний голос, якого він більше не почує так, як чув його там раніше.
— Кетнесс, чи не могли б ми…
— Рой, ти не міг би залишити нас на хвилинку? — спитала вона.
Очі Даффа призвичаїлися до темряви якраз вчасно, щоб помітити, як з лабораторії вийшов фотограф-криміналіст.
— Ти бачив оце? — спитала Кетнесс, спрямувавши червону лампу на три фотознімки, які сохли на мотузці і з яких капала вода.
На одному з них було Банкове авто. На другому — обезголовлене тіло Банко на асфальті біля машини. На третьому — крупним планом шкіра шиї Банко в тому місці, де була відрізана голова. Кетнесс показала на останнє фото.
— Ми вважаємо, що її відрізали великим лезом, на кшталт отої шаблі, яку возить із собою Свено.
— Зрозуміло, — промовив Дафф, не відводячи очей від знімка.
— На хребті ми знайшли рештки крові іншої людини. Цікаво, чи не так?
— Що ти хочеш сказати?
— Свено, чи хто там був, явно не надто клопотався вимити свою шаблю, бо, коли лезо врізалося в хребет отут, — показала Кетнесс, — з нього зішкрябалося трохи старої висохлої крові. Якщо ми зможемо визначити, до якої групи ця кров належить, то це допоможе розслідувати інші справи про вбивства.
Даффа почало нудити, і він вхопився за ослінчик.
— Тобі й досі зле? — спитала Кетнесс.
Дафф кілька разів глибоко вдихнув.
— Так. Е-е-е, ні. Я просто збирався вийти. Нам треба поговорити.
— Про що?
З її тону Дафф збагнув, що вона все зрозуміла. Мабуть, ще тоді, коли він несподівано увійшов до лабораторії, а розповідь про фотографії була свого роду панічною реакцією.
— Про наші зустрічі, — сказав він. — Їх більше не буде.
Дафф намагався розгледіти її обличчя, однак в лабораторії було надто темно.
— Ти хочеш сказати, що ми просто зустрічалися? — спитала Кетнесс, ось-ось готова розплакатись. — І все? І нічого більше?
— Ні. Тобто, так. Ти маєш рацію — ми не просто зустрічались. І це є додатковою причиною для того, щоб наші зустрічі припинити.
— Отже, ти хочеш їх припинити, хочеш кинути мене отут, прямо на роботі?
— Кетнесс…
Її гіркий сміх перервав його.
— Що ж, дуже доречно. Наші стосунки закінчаться там, де почались — у фотолабораторії.
— Вибач. Я роблю це, керуючись…
— Любов’ю до себе, Даффе, до себе. Не до дітей, не до сім’ї, а до себе. Ти — найбільший егоїст з усіх, кого я зустрічала, тому не розказуй мені, що робиш це через любов до когось іншого, а не до себе.
— Думай, як хочеш. Можеш вважати, що я роблю це, керуючись любов’ю до себе.
— А чим ти керуєшся, кидаючи мене, Даффе? Шукатимеш іншу, молодшу й наївнішу дівчину, яка гарантовано не буде вимагати від тебе ані обіцянок, ані жертв? Навряд чи знайдеш.