Сейтон не помітив, як у нього влучила куля сержанта, а потім — краплина дощу. Він стояв, широко розставивши ноги й піднявши руки, і раптом відчув, як вібрує вантажівка — то запрацювали кулемети Гатлінга. Вібрація йшла від підошов його черевиків аж до стегон, звуки пострілів рівномірно гупали йому в барабанні перетинки; згодом ці звуки з неквапливого бурмотіння переросли в ревіння, а потім — у злагоджене виття, в міру того, як темп стрільби зростав, і стволи плювалися кулями все швидше й швидше. Невдовзі клубна споруда перед ними перетворилася на розтрощені пострілами уламки, і Сейтон відчув, як від двох пекельних машин іде жар. Двох пекельних машин з однією функцією: ковтати метал, яким їх годували, і випльовувати його, подібно до хворих на булімію роботів, але з неймовірною швидкістю. Спочатку кулеметники не помітили значної шкоди, але поступово вона стала очевидною: попадали вікна і двері, а стіни просто розсипалися. За дверима на долівці лежала жінка. Їй бракувало половини голови, а тіло здригалося, наче від ударів електричного струму. Сейтон відчув мимовільну ерекцію. «Мабуть, від вібрації вантажівки», — подумав він.
Один із кулеметів припинив стрільбу.
Сейтон обернувся до кулеметника.
— Що сталося, Ангусе?
— Роботу зроблено, — гукнув Ангус у відповідь, змахуючи убік свого білявого чуба.
— Без мого наказу ніхто не зупиняється.
— Але ж…
— Ти мене зрозумів?! — гаркнув Сейтон.
Ангус промовчав, ковтнувши слину.
— За Банко?
— Я ж казав — за Банко! Давай!
Кулемет Ангуса заговорив знову. Але Сейтон збагнув, що стрілець був правий. Роботу було зроблено. Буквально кожен квадратний дециметр будівлі був зрешечений кулями. Було зруйновано геть усе. Геть усі були мертві.
Сейтон чекав. Заплющив очі і просто слухав. Але потім вирішив, що пекельним машинам вже час і відпочити.
— Стоп! — скомандував він.
Кулемети замовкли.
Над розтрощеним клубним будинком здіймалася хмара пилюки. Сейтон знову заплющив очі і вдихнув повітря. То була хмара з людських душ.
— Що сталося? — шепеляво спитав Олафсон з протилежного кінця вантажівки.
— Треба економити набої, — відповів Сейтон. — Бо сьогодні після обіду маємо ще попрацювати.
— Сер, у вас кров тече! З руки!
Сейтон поглянув на свою куртку, яка прилипла до плеча в тому місці, де текла кров. Він приклав до рани руку.
— Все гаразд. Усім тримати пістолети напоготові. Заходимо всередину й рахуємо тіла. Якщо знайдете Свено, повідомите мені.
— А якщо знайдемо живих? — спитав Ангус.
Хтось розсміявся.
Сейтон змахнув зі щоки краплину дощу.
— Повторюю ще раз. Макбет наказав не залишати в живих жодного з убивць Банко. Така відповідь тебе влаштовує, Ангусе?
21
Мередіт чіпляла на мотузку білизну на веранді біля парадного входу. Вона любила цей будинок, любила його традиційне сільське єство — невибагливе, раціональне та практичне. Коли люди чули, що вони з Даффом живуть на фермі у Файфі, то мимоволі уявляли розкішний маєток, і їм здавалося, що Мередіт просто маніжиться, розповідаючи, як просто вони живуть. Ті люди, напевне, думали: «І що жінка з такої аристократичної родини могла забути на цьому покинутому клаптику землі?»
Мередіт випрала всю постільну білизну в домі, аби Дафф не подумав, що випрані лише простирадла з їхнього подружнього ложа. На яких вони спатимуть сьогодні. Забудуть все погане, не згадуватимуть те, що вже минуло. Розбудять в собі те добре, що було між ними. Воно просто заснуло, от і все. Від цієї думки в грудях у неї потепліло. Той інтим, який стався між ними на камені сьогодні вранці, був чудовим. Як у перші роки спільного життя. Ні, навіть кращим. Мередіт мугикала пісеньку, яку почула по радіо, але не пам’ятала назви; повісивши останнє простирадло, вона провела по ньому рукою і вдихнула його свіжий аромат. Вітер підкинув простирадло у повітря, і сонячне сяйво залило їй руки й сукню.