Макбет помітив на порожній гальорці Леннокса, який стояв напоготові біля проекційного апарату, звіряючи його промову з рукописною копією.
— Мушу зізнатися, — вів далі Макбет, — що сьогодні мені особливо приємно промовляти слова «співробітник поліції». Вони сповнюють мене гордістю. А тепер, їй-богу, хлопці, відкиньмо на мить формальності! Сьогодні ми здійснили велику зачистку. Відплатили Свено та його вбивцям тою ж монетою. Ми показали, що на них чекає, якщо вони вбиватимуть наших кращих людей…
Світло довкола стало яскравішим, і на екрані позаду нього з’явилося зображення Дункана, а потім — фотографія Банко з Флінсом в уніформі під яблунею в садку за їхнім будинком.
— Але ми справді припускалися помилок. Помилкою було те, що ми не почали цю зачистку раніше! Тоді, коли ще не було пізно, коли над старшим комісаром Дунканом іще не нависла смертельна загроза. Коли ще можна було врятувати Банко, який прослужив цьому місту все своє життя. І його сина, курсанта Флінса, який прагнув робити те саме. — Макбету доводилося глибоко дихати, аби не тремтів голос. — Проте сьогодні ми продемонстрували, що новий день настав. Новий день, коли кримінальники більше не пануватимуть у нашому Місті. Новий день, коли городяни піднялися і сказали: ні. Ні, ми цього не допустимо. І вже настав вечір цього першого з нових днів. І в наступні дні ми продовжимо очищати вулиці нашого міста, бо велика зачистка, яка почалася сьогодні, ще не завершена.
Коли Макбет закінчив промову і подякував, він твердо стояв на ногах. Стояв посеред бурі аплодисментів, яка піднялася в залі, коли люди, заскреготівши стільцями, підвелися і влаштували тривалу овацію. Макбет ледь сльозу не зронив, побачивши, як щиро цинічні журналісти сприйняли його фальшивку. А коли Кайт теж піднявся й зааплодував, хоч і з меншим ентузіазмом, ніж решта, Макбет подумав, чи не через те цей тип аплодує, що не хоче виділятися на загальному тлі? Бо побачив, що Макбет наразі завоював любов. Завоював вплив і владу. Кайт уже встиг почути й побачити, що новий старший комісар був чоловіком, який не боїться своєю владою користуватись.
Розгонистою ходою Макбет крокував коридором, вийшовши з круглого залу.
«Влада». Він і досі відчував її у своїх венах, відчував ту гармонію, яку вона йому забезпечувала. Не таку ідеальну, як деякий час тому — бо неспокій і тривога вже ось-ось мали повернутися — але наразі препарату не бракувало.
Сьогодні ввечері він просто насолоджуватиметься. Насолоджуватиметься харчами та напоями, насолоджуватиметься Леді, насолоджуватиметься картиною міста, насолоджуватиметься всім, що тепер належало йому.
— Чудова промова, сер, — похвалив Сейтон, ні на крок не відстаючи від Макбета.
Підбіг Леннокс.
— Фантастично, Макбете! — вигукнув він, захекавшись. — Тут журналісти зі столиці приїхали, хочуть тебе бачити. Хочуть взяти у тебе інтерв’ю і…
— Дякую, але ні, — відповів Макбет, не вповільнюючи ходи. — Жодних інтерв’ю, жодних лаврових вінків, доки не досягнемо мети. Є якісь новини про Даффа?
— Його авто знайшли в місті, біля «Обеліску». За дорогами, що ведуть з міста, аеропортом, пасажирськими човнами почали спостерігати через півгодини після того, як ми помітили його авто на дорозі з Файфа до міста. Тому припускаємо, що він і досі тут. Ми перевірили будинок Банко й будинок батьків його дружини — там його немає. Але в таку погоду людина потребує вночі даху над головою, тому ми перевіримо кожен готель, кожен пансіон і кожен бордель, прочешемо все це густим гребінцем. Усі, абсолютно всі будуть цієї ночі шукати Даффа.
— Шукати — це добре, а спіймати — ще краще.
— Ми неодмінно спіймаємо його. Це лише питання часу.
— Добре. Можеш залишити нас на хвилю наодинці?
— Гаразд. — Леннокс зупинився і швидко опинився далеко позаду.
— Вас щось хвилює, Сейтоне? Рана болить?