— Вам, напевне, так часто доводилося виходити з порту, що ви могли б обійтися лише дозволом на вихід, без лоцмана від берегової охорони, — зазначив Фред.
— Дозволом на вихід? — перепитав капітан. — Тоді тебе тут не було б, Фреде. А в чому річ? Тобі не подобається моя компанія?
«Мені не подобається твій корабель, — подумав Фред. — Я — маленька людина, яка не любить великих кораблів».
— Між іншим, у майбутньому тобі не доведеться зустрічатися зі мною так часто, як зараз, — зауважив капітан.
— Чому?
— Вантажів замало. Торік ми втратили «Грейвен», бо він збанкрутував, а тепер ось і фабрика «Естекс» закрилась. Те, що ми маємо зараз на борту — це залишок нереалізованого товару.
Осадка судна свідчила, що вантажу було значно менше, ніж зазвичай.
— Дуже шкода, — мовив Фред.
— А мені не шкода, — похмуро відказав капітан. — Бо токсична речовина, яку ми перевозили всі ці роки, оплачена життями наших співвітчизників… Повір мені, це часто не давало мені спати вночі, і я подумував, що, мабуть, так само почувався колись капітан корабля, який перевозив рабів. Доводиться вмикати уяву, щоб вигадувати для себе виправдання. Мабуть, ми знаємо різницю між добром і злом, навіть не користуючись нашим чудесним потужним мозком. Але з його допомогою можемо назбирати вельми хитромудрих аргументів, які навіть поокремо виглядають досить переконливо, а в сукупності можуть дати бажаний висновок, попри те, що він може бути божевільним. Ні, Фреде, я цього не роблю. Ти радиш взяти у берегової охорони дозвіл на прохід цими забрудненими водами без лоцмана. В середу, коли ми стояли в черзі на вхід, раптом від самого начальника порту прийшло повідомлення, що нам надали першочергове право проходу. Безкоштовно.
— Мабуть, то був приємний сюрприз.
— Так. Але потім я пильніше придивився до нашої товарно-транспортної накладної. І виявилося, що ми перевозили два кулемети Гатлінга. Це починає мені нагадувати часи правління Кеннета. Агов, обережніше! Ти що, хочеш обварити нашого лоцмана, хлопче?
Чоловік у картатій камбузній одежі втратив рівновагу, коли корабель гойднуло на хвилі, і плеснув кавою на чорну уніформу лоцмана. Пробурмотівши собі в бороду вибачення, він поставив чашки й поквапився до виходу.
— Вибач, Фреде. Навіть тут, де половина міста ходить без роботи, важко набрати команду, здатну добре триматися на ногах під час шторму. Цей тип найнявся до нас сьогодні вранці; сказав, що раніше працював коком, але втратив свої документи.
Фред відсьорбнув з чашки.
— Він не лише раніше не бував на борту корабля, а й каву заварювати не вміє.
— Та Бог із ним, — зітхнув капітан. — Якось впораємося, бо цього разу йдемо тільки до столиці. Щойно ми пройшли острів Ганстгольм, а це означає, що найгірше вже позаду. Я викличу твій човен і накажу спустити драбину.
— Гаразд, — погодився Фред, нервово ковтнувши слину. — Тоді найгірше вже дійсно буде позаду.
Макбет сидів на стільці в коридорі, нервово заламуючи руки і втупившись у двері номера люкс.
— Що він там робить?
— Я не надто розуміюся на психіатрії, — відповів Джек. — Може, ще кави принести, сер?
— Ні, нікуди не ходи. Кажеш, він добрий фахівець?
— Так, люди кажуть, що доктор Альсакер — найкращий у нашому місті.
— Добре, Джеку. Який жах, який жах… — Макбет подався вперед на своєму стільці й затулив обличчя руками.
До радіоінтерв’ю залишалася година. Макбет прокинувся на світанку, розбуджений криками в кімнаті Леді. А увірвавшись туди, побачив, що вона стоїть біля ліжка, показуючи на мертве немовля.
— Дивись! — верескнула вона. — Дивись, що я накоїла!
— Це зробила не ти, моє кохання. — Макбет спробував обійняти Леді, але вона вирвалася з його рук і, ридаючи, впала на коліна.
— Не називай мене «моє кохання»! Мене не можна любити, бо не можна любити дітовбивцю! — Вона обернулася до Макбета і глянула на нього своїми темними безтямними очима. — Навіть тобі, вбивці дітей, не можна любити дітовбивцю. Геть звідси!
— Іди сюди й лягай біля мене, люба.
— Геть з моєї кімнати! І не здумай чіпати дитину!