— Але ж це божевілля. Немовля має бути спалене сьогодні ж.
— Доторкнешся до немовляти — і, клянусь, я вб’ю тебе, Макбете. — Леді взяла трупик немовляти в руки та почала колисати його.
Макбет нервово ковтнув слину. Йому вже пора було зробити ранкову ін’єкцію.
— Я тільки візьму свою одіж і залишу тебе у спокої, — сказав він, ідучи до шафи. Висунув шухляду. Отетеріло витріщився.
— Вибач, — мовила Леді. — Тобі доведеться піти і придбати іще. Це зілля нам потрібне. Нам обом.
Він вийшов, але не пішов по наркотик, натомість наказав Джеку викликати психіатричну допомогу.
Макбет поглянув на годинника. Скільки ж знадобиться часу, щоб усунути оте коротке замикання в її свідомості?
У відповідь на це запитання двері відчинилися — і він зірвався зі стільця. З номера вийшов маленький чоловік із клоччастою сивою бородою та повіками, які здавалися на розмір завеликими.
— Ну, як? — спитав Макбет. — Докторе… е-е-е…
— Докторе Альсакере, — підказав Джек.
— Я дав їй заспокійливе, — відповів психіатр.
— А що з нею сталось?
— Важко сказати.
— Важко сказати? Ви ж вважаєтеся найкращим лікарем у місті.
— Приємно чути, але навіть найкращі не можуть знати все про лабіринти людської психіки, містере Макбете.
— Але ж ви мусите вилікувати її.
— Як я сказав, через брак інформації про мозок людини, це прохання є надмірним…
— Я не прошу вас, докторе. Я ставлю вам ультиматум.
— Який іще ультиматум, містере Макбете?
— Якщо ви не зробите її знову нормальною, то мені доведеться заарештувати вас як шарлатана.
Доктор Альсакер поглянув на нього з-під своїх дещо завеликих повік.
— Я розумію, що ви не виспалися і приголомшені тривогою, старший комісаре. Рекомендую вам узяти відгул на роботі. А тепер щодо вашої дружини…
— Ви помиляєтеся, — вигукнув Макбет, дістаючи кинджал із заплічної кобури. — І покарання за невиконання обов’язків буде жорстоким, зважаючи на нинішній надзвичайний стан.
— Сер… — почав був Джек.
— Потрібне хірургічне втручання, — сказав Макбет. — Саме це робить справжній лікар: вирізає те, що є згубним. Жене від себе думку про те, що пацієнту болітиме, бо це лише змусить його вагатися. Видаляє і знищує злоякісне утворення, пухлину чи вражену гангреною ступню, аби врятувати весь організм. І не тому, що пухлина чи ступня є згубними самі по собі, а тому, що ними слід пожертвувати. Я правильно кажу, докторе?
Психіатр схилив голову набік.
— А чи ви впевнені, що оглянути треба вашу дружину, а не вас самого, містере Макбете?
— Я вже поставив вам ультиматум.
— Тоді я іду — і негайно. Можете штрикнути мене у спину отою штукою, якщо вам так хочеться.
Альсакер обернувся до нього спиною і рушив до сходів, а Макбет ще якийсь час дивився йому вслід. Потім витріщився на кинджал у своїй руці. Що ж він, у біса, робить?!
— Докторе Альсакере! — вигукнув Макбет, кидаючись слідом за психіатром. — Благаю, ви мусите, ви просто зобов’язані їй допомогти. Вона — все, що у мене є. Я хочу повернути її. Ви мусите повернути її. Я заплачу стільки, скільки скажете.
Альсакер задумливо посмикав свою бороду.
— Це — вариво?
— «Влада», — відповів Макбет.
— Ще б пак!
— Ви про неї знаєте?
— Так, знаю. Вона може мати різні жаргонні назви, але хімічний склад один і той самий. Люди гадають, що це антидепресант, бо перші кілька разів вона діє, як стимулятор, але потім кожен наступний прийом спричиняє психоз.
— Так, так, саме це вона і вживає.
— Я спитав, що вживаєте ви, містере Макбете. Тепер мені все зрозуміло. І давно ви підсіли на «владу»?
— Та я…
— Очевидно, недавно. Спочатку у вас випадуть зуби. Потім ви втратите розум. А з тюрми психозу вибратися ой як нелегко! Знаєте, як називають тих, хто підсів на «владу»? Полонені.
— Послухайте…
— А точніше, військовополонені. Дотепно, чи не так?
— Я — не ваш пацієнт, Альсакере. Принаймні наразі. Я прошу вас не йти, допоки ви не зробите все, що спроможні зробити.
— Я обіцяю повернутися, але мені вже пора до інших пацієнтів.
— Джеку, — мовив Макбет, не рухаючись і не зводячи очей з психіатра.
— Слухаю, сер.
— Покажи йому.
— Але ж…
— Він давав клятву Гіппократа.
Джек розгорнув пакунок і простягнув його лікарю. Той мимоволі позадкував, затуливши рота й носа долонею.
— Вона гадає, що це її немовля, — пояснив Макбет. — Це не заради неї і не заради мене. Це заради нашого міста, докторе.