— Неодмінно, сер.
— А ще нам потрібен смокінг для цього джентльмена.
— Для мене? — здивувався Бонус. — Але ж я вже маю…
— Можеш не розповідати. Я бачив його, і, повір мені, тобі потрібен новий.
— Хіба?
— Твій соціальний статус вимагає бездоганного зовнішнього вигляду, адже ти працюєш не на когось, а на мене.
Бонус не відповів.
— Чи не збігали б ви, Альберте, по ще один смокінг?
— Зараз, зараз, — відповів продавець і слухняно пробігся на своїх кривих ногах кілька кроків до сходів, що вели вниз до крамниці.
— Я знаю, що ти думаєш, — сказав Геката. — Так, визнаю: вдягаючи тебе, я таким чином демонструю свою владу, бо саме так королі вдягають своїх солдатів та слуг. Але нічого не можу вдіяти, бо мені це подобається.
Бонус ніколи не був на сто відсотків упевненим, що анормально білі й рівні зуби, які старий оголяв, усміхаючись, були його власними, не вставними. Якщо ж це були протези, то досить ексцентричні — прикрашені трьома великими золотими коронками.
— До речі, про демонстрацію влади, — продовжував Геката. — Отой привабливий хлопець, що був на гулянці в казино «Інвернесс» — його звуть Касі?
— Так.
— А скільки йому років?
— П’ятнадцять з половиною, — відповів Бонус.
— Г-м-м, надто молодий.
— Вік хлопця…
— Я не маю моральних принципів, але мене й не тягне до молодих хлопців, як тебе. Бонусе. Я просто зазначаю, що він молодший, аніж дозволено законом. І що потенційно це може наробити багато шкоди. Втім, бачу, що тобі це не до вподоби, тому змінимо тему розмови. Наскільки я розумію, Леді захворіла?
— Так каже психіатр. Серйозний психоз. Лікування може потребувати чимало часу. Він боїться, що вона накладе на себе руки.
— А хіба лікарі не складають клятву Гіппократа?
— Доктору Альсакеру теж невдовзі може знадобитися смокінг. На власні похорони.
Геката розсміявся.
— Без проблем. Тільки надішли мені рахунок. Він зможе її вилікувати?
— Каже, що без госпіталізації не зможе. Але ж нам це не потрібно, правда?
— Поживемо — побачимо. Я впевнений, що Леді є одним із головних радників старшого комісара, і якщо люди дізнаються, що вона збожеволіла, то в цей критично важливий час це може призвести до небажаних наслідків.
— Отже, насправді психоз…
— Що — психоз?
— Та так, нічого, — відказав Бонус, ковтнувши слину.
І чому він у присутності Гекати завжди почувається переляканим підлітком? Існувало щось більше за демонстрацію влади, щось таке, що вселяло в Бонуса страх, і чого він не міг визначити. Ні, це було не те, що він бачив в очах Гекати — це було те, чого він там не міг бачити. Невідворотність порожнечі, від якої в жилах холонула кров. Неминуча пустка й ніч, холодна до заціпеніння.
— У будь-якому разі, — продовжив Геката, — я хотів би поговорити про Макбета. — Він мене непокоїть. Він змінився.
— Хіба?
— Боюся, що він підсів на наркотик. Втім, не дивно, бо цей наркотик — найпотужніший у світі.
— Влада?
— Так, але не та, що продається у вигляді порошку. Справжня влада. Він уже позбувся всіх емоцій, які прив’язували його до моралі та людяності. Тепер влада — його нова і єдина коханка. Цей вилупок захотів мером стати.
— Але ж фактично старший комісар має більше влади, ніж мер.
— Макбет як старший комісар, звісно ж, постарається, щоб реальна влада повернулася до міськради ще до того, як він обійме посаду мера. Якщо чесно, то він мріє про те, щоб повністю контролювати наше місто. Тепер він впевнений у своїй непереможності. І в тому, що зможе кинути виклик навіть мені.
Бонус здивовано глянув на Гекату. А той обперся долонями на золотий набалдашник стека, задумливо роздивляючись у дзеркалі своє відображення.
— Проте, Бонусе, мало би бути навпаки: це ти мав би розповідати мені, що Макбет націлився на мене. Бо саме за це я тобі плачу гроші. А тепер твій слабенький недолугий розум намагається докумекати, звідки ж я це знаю. Якщо цікаво — спитай.
— Я… е-е-е… І звідки ви це знаєте?
— Бо він сам це сказав у радіопрограмі, яку ми з тобою слухали.
— Як на мене, то він сказав якраз протилежне, що не робитиме переслідування Гекати пріоритетом, як це було у Дункана.
— А коли ти востаннє чув, що політик розповідає про те, чого він не робитиме для електорату? Він міг би сказати, що збирається заарештувати Гекату, а також створювати робочі місця. Притомні політики завжди обіцяють виборцям все, що тільки можна. Але те, що сказав Макбет, призначалося не виборцям, воно призначалося мені, Бонусе. Він міг би цього й не робити, але обіцяв усе, що можна, а мені потурав. А коли тобі потурають, то слід остерігатись.