— Ви гадаєте, що він хоче втертися до вас у довіру, — почав Бонус, поглядаючи на Гекату і намагаючись визначити, чи у правильному напрямі пішла його думка, — бо сподівається, що ви допустите його близько до себе і тоді він зможе позбутися вас?
Геката висмикнув чорну волосину з бородавки на своїй щоці і уважно до неї придивився.
— Я можу розчавити Макбета будь-якої миті. Але я вже вклав надто багато, щоби він досяг свого нинішнього становища, а якщо і є щось у світі, чого я дуже не люблю, Бонусе, так це робити помилкові інвестиції. Тому я хочу, щоб ти увесь перетворився на вуха й очі і дізнався, що він замислив. — Геката сплеснув руками. — А ось і Альберт із костюмами. Виберімо той, що відповідає твоїм рукам, подібним до щупальців.
Бонус знервовано ковтнув слину.
— А якщо я нічого не дізнаюсь?
— То тоді ти мені вже не будеш потрібен, мій любий Бонусе.
Це було сказано невимушеним тоном і з безневинною усмішечкою. Очі Бонуса спробували було зазирнути за ширму цієї усмішечки, але не знайшли там нічого, крім нічної темряви та крижаного холоду.
— Погляньте на цього годинника, — наказав доктор Альсакер, погойдуючи своїм кишеньковим годинником перед обличчям пацієнтки. — Ви розслабляєтеся, ваші руки та ноги обважніли, ви втомилися й засинаєте. І ви не прокинетеся, доки я не скажу «каштан».
Її було легко гіпнотизувати. Настільки легко, що доктору Альсакеру довелося кілька разів перевірити, чи вона його не дурить. Щоразу, коли він приходив до казино «Інвернесс», до номера-люкс його супроводжував адміністратор Джек. А Леді вже чекала на нього там у своїй нічній сорочці — нічого іншого вдягати вона не хотіла. Руки її були червоні від щоденного регулярного миття, і хоча Леді й твердила, що нічого не приймає, по її звужених зіницях лікар бачив, що якийсь наркотик вона таки вживала. Це було одним із мінусів того, що йому заборонили покласти її до психіатричної лікарні, де була б можливість контролювати прийом медпрепаратів і харчів, а також спостерігати за її сном та поведінкою.
— Почнімо з того місця, де ми зупинилися минулого разу, — мовив Альсакер, зазирнувши у свої нотатки.
Ні, йому не треба було занотовувати деталі, бо вони були настільки брутальними, що міцно закарбувалися в пам’яті. Ці нотатки були потрібні, аби перевірити правдивість того, що вона йому розповіла. В перших рядках нічого особливого не було; навпаки — в них поставала вельми банальна життєва історія.
— Безробітний батько-алкоголік, депресивна і жорстока матір. Ви зростали біля ріки в халупі або, як ви назвали її, в пацючій норі. Отак буквально і сказали. Ви повідомили також, що вашим першим спогадом були пацюки, які пливли після заходу сонця до вашої хатини, і що ви подумали, наче насправді то був їхній дім. Ви спали в їхньому ліжку, їли їхні харчі і тому, коли пацюки забиралися до вас у ліжко, ви розуміли, чому вони вас кусають.
— Просто вони хотіли того, що вважали своїм, — мовила Леді тихим низьким голосом.
— А коли до вашого ліжка забирався ваш батько, то він казав те саме.
— Він просто хотів того, що вважав своїм.
Альсакер швидко пройшовся по своїх нотатках. Йому не вперше доводилося мати справу з жертвами насильства, але нинішній випадок мав деякі вельми бентежні деталі.
— Ви завагітніли у тринадцять років і народили дитину. Мати назвала вас хвойдою. Сказала, щоб ви викинули нагуляне дитя в річку, але ви відмовились.
— Я просто хотіла мати те, що вважала своїм.
— Отже, вас із дитиною вигнали з дому, і наступну ніч ви провели з першим-ліпшим чоловіком.
— Він сказав, що вб’є немовля, якщо воно не припинить скиглити, тому я взяла його з собою до ліжка. Але потім той чоловік сказав, що немовля заважає йому зосередитися, бо піддивляється за ним.
— А коли він заснув, ви поцупили з його кишень гроші та харчі з кухні.
— Я просто взяла своє.
— І що ж ви вважаєте своїм?
— Те, що має кожна людина.
— А що сталося потім?
— Потім висохла річка.
— Облиште, Леді. Що сталося потім?
— Потім збудували ще більше нових фабрик. Я заробила трохи грошей. До мене прийшла мама й розповіла, що татко помер. Через хворобу легенів. Перед смертю він дуже страждав. Я сказала їй, що мені дуже хотілося б бачити, як він мучиться перед смертю.
— Не заговорюйте мені зуби, Леді. Відповідайте на поставлене запитання. Що сталося з немовлям?