— Ви бачили, як змінюється обличчя дитинчати — майже щодня? І одного дня обличчя немовляти перетворилося на його обличчя.
— На обличчя вашого батька?
— Так.
— І що ж ви тоді зробили?
— Я дала йому більше молока, і воно блаженно усміхалося мені, а потім заснуло. Я взяла й розбила йому голову об стіну. Голову розбити дуже легко, ви ж знаєте. Людське життя таке крихке.
Альсакер проковтнув клубок, який підкотився до горла, і прокашлявся.
— Ви зробили це тому, що обличчя дитинчати нагадувало обличчя вашого батька?
— Hi. Просто я, помітивши схожість, нарешті наважилася це зробити.
— Отже, ви думали про це увесь час?
— Так, звісно.
— Поясніть, будь ласка, чому ви сказали «звісно»?
Леді на мить замовкла. Альсакер помітив, як смикнулися її зіниці, і це про дещо йому нагадало. Жаб’яча ікра. Пуголовок, що намагається вивільнитися з липкої оболонки.
— Якщо ви хочете досягти мети, то маєте бути готовими відмовитися від тих, кого любите. Якщо людина, з якою ви видиралися на вершину гори, слабне, то вам треба або підбадьорити її, або перерізати мотузку.
— Навіщо?
— Навіщо? Якщо вона впаде, то потягне донизу обох. Якщо ви хочете вижити, то ваші руки мають зробити те, що відмовляється робити ваше серце.
— Тобто, вбити людину, яку ви любите?
— Так само, як Авраам пожертвував своїм сином. Нехай проллється кров. Амінь.
Альсакер мимоволі здригнувся і зробив у блокноті чергову нотатку.
— А що вас вабить на вершині гори?
— Вершина — це найвища точка. Отже, найвищою точкою стаєш і ти сам. Вище за всіх і за все.
— А чи дійсно вона потрібна, та вершина?
— Ні. Можна повзати в низині. На сміттєвому звалищі. В замуленому руслі ріки. Але коли ти вже почав сходження, то вороття немає. Залишається або вершина, або прірва.
Альсакер поклав ручку.
— І заради цієї вершини ви готові пожертвувати всім, навіть тим, кого любите? Хіба виживання є важливішим за любов?
— Безперечно. Нещодавно я переконалася, що можна жити й без любові. Тому виживання стане моєю смертю, докторе.
Раптом очі Леді прояснились, і Альсакеру на мить здалося, що ніякого психозу в неї немає. Однак це могло також бути результатом гіпнозу або тимчасовим пробудженням. Альсакеру вже не раз доводилося бачити таке раніше. Бачити, як пацієнт у стані глибокого психозу чи депресії начебто збадьорюється, мов людина, яка тоне, зусиллям волі виринає на поверхню, даючи таким чином надію і своїм родичам, і недосвідченому психіатру. В такому стані пацієнт може перебувати кілька днів, плаваючи на поверхні, але потім скористатися отим останнім напруженням сили волі для того, щоб здійснити свої погрози, або для того, щоб знову зануритися в темряву, з якої виринув. Так, це йому просто здалося, подумав Альсакер, бо на її очі знову опустилася мембрана жаб’ячої ікри.
— У газеті пишуть, ніби після радіоінтерв’ю всі очікують, що ви оголосите про свій намір балотуватися в мери, — мовив Сейтон. Розгорнувши газету на кавовому столику, він обстригав над нею свої нігті.
— Та нехай пишуть, — сказав Макбет, поглянувши на свого годинника. — Тортел мав прийти сюди ще десять хвилин тому.
— Тож ви дійсно зібралися балотуватися, сер? — спитав Сейтон і клацнув ножицями, обрізаючи довгий ніготь зі свого вказівного пальця.
Макбет знизав плечима.
— Треба подумати. Хтозна. Коли ідея визріє, то може постати в іншому світлі.
Скрипнули двері, і в отворі показалося вродливе й надто наквацьоване косметикою обличчя Прісцилли.
— Він прийшов, сер.
— От і добре. Скажи, нехай заходить. — Макбет підвівся. — І принеси нам кави.
Прісцилла всміхнулась, її очі зникли в пухкеньких щічках, а потім зникла й вона сама.
— Мені піти? — спитав Сейтон, підводячись з софи.
— Залишайся, — відказав Макбет.
Сейтон знову заходився обстригати нігті.
— Залишайся, але піднімись.
Сейтон підвівся.
Двері широко розчинились.
— Макбете, здрастуй, мій друже, — забубнив Тортел, і Макбету на мить подумалося, що той не пролізе у двері. І що має, мабуть, затонкі ребра, коли мер поплескав його по спині своєю м’ясистою рукою.
— Бачу, у тебе тут робота аж кипить, Макбете.
— Дякую. Сідай, будь ласка.
Тортел ледь помітно кивнув Сейтону і сів.
— Дякую. Дякую, старший комісаре, що прийняли мене так швидко.
— Ви — мій роботодавець, тому це я маю визнати за честь, що ви знайшли час прийти. І що це ви прийшли сюди, а не навпаки — я до вас.