— Он як?
— Отак. Того дня, коли ти заарештуєш Гекату — що стане величезною перемогою для нас обох — я виступлю перед широким загалом і скажу, що сподіваюся через чотири роки бачити у твоїй особі мого наступника. Що скажеш на це, Макбете?
— Скажу, що Геката не є нашим пріоритетом.
— Я чув, що ти казав в інтерв’ю на радіо. І зрозумів це так, що тобі не потрібен отой тиск, якому Дункан піддав себе та поліцію, давши таку оптимістичну і занадто конкретизовану обіцянку. Тому той день, коли ти його заарештуєш, піде тобі в актив як додатковий здобуток — я правильно тебе зрозумів?
— Так, правильно, — відповів Макбет. — Геката — людина, яку заарештувати непросто, але, якщо мені випаде така нагода, то…
— На жаль, увесь мій життєвий досвід свідчить, що нагоди не з’являються самі по собі, — зазначив Тортел. — Нагоди треба створювати, а тоді користатися ними. Отже, який твій план арешту Гекати?
Макбет прокашлявся, втупившись поглядом у чашку з кавою. Спробував був зібратися з думками. Помітив, що раптом йому стало важко це зробити, майже не під силу: надто вже багато м’ячів треба було тримати в повітрі, жонглюючи ними, а якщо впаде хоча б один, то попадають і решта. І тоді все доведеться починати з початку. Може, він взяв на себе забагато влади? Чи навпаки — замало? Макбет пошукав поглядом очі Сейтона, який сидів за кавовим столиком, але на допомогу звідти сподіватися не доводилось. Звісно, що не доводилось. Допомогти йому зможе лише вона. Леді. Йому доведеться кинути наркотики, поговорити з нею. Лише вона здатна розвіяти туман у його голові, прояснити думки.
— Я хочу заманити його в пастку, — відповів Макбет.
— Яку пастку?
— Ми ще не розробили деталей.
— Йдеться про ворога нашого міста номер один, тому мені хотілося б, аби ти тримав мене в курсі, — сказав Тортелл, підводячись. — Може, завтра на похоронах Дункана ти даси мені приблизний план? І повідомиш про своє рішення стосовно участі чи неучасті у виборах.
Макбет потиснув руку Тортелу, не підводячись. Тортел кивнув на стіну позаду Макбета.
— Мені завжди подобалася ця картина, Макбете. Я сам знайду потрібне рішення.
Макбет поглянув на нього. Щоразу, коли він бачив Тортела, той здавався дедалі більшим. До кави він так і не доторкнувся. Макбет крутнувся у своєму кріслі й поглянув на картину. То було велике полотно із зображенням чоловіка та жінки, вдягнених у робочу одіж. Вони йшли рука в руку. За ними рухалася процесія дітей, а над ними високо в небі сяяло сонце. Мабуть, це й була ота славлена «ширша картина». Макбет збагнув, що там її повісив Дункан; а за часів Кеннета на її місці, певне, висів портрет самого Кеннета. Він схилив голову набік, але все одно не зміг второпати, що ж та картина означала.
— Ну, що скажеш, Сейтоне?
— Що я скажу? Пішов цей Тортел під три чорти. Ви більш популярні, ніж він.
Макбет кивнув. Сейтон був таким, як він — не мав здатності побачити ширшу картину. Мала її лише вона.
Леді замкнулася у своєму номері.
— Мені треба з тобою поговорити, — мовив Макбет.
У відповідь — мовчання.
— Мила моя!
— Це — через дитину, — озвався Джек.
Макбет обернувся до нього.
— Я забрав у неї труп. Він уже почав смердіти, і я не знав, що робити далі. Але вона гадає, що це ви наказали мені забрати його.
— Правильно зробив, Джеку. Мені просто треба з нею порадитися на той випадок, якщо… Ну…
— Навряд чи вона зможе дати вам якусь пораду у своєму нинішньому стані, сер. Хотів би запропонувати вам… — ні, не буду. Ви ж не Леді, сер. Вибачте, верзу казна що.
— А ти переплутав мене з Леді?
— Ні, я просто… Леді зазвичай озвучує при мені свої думки, а я їй допомагаю, як можу. Не те, щоб я міг запропонувати якусь істотну допомогу, але часом, коли ти висловлюєш комусь вголос свої думки, то починаєш мислити чіткіше та ясніше.
— Г-м-м. Зроби нам обом кави, Джеку.
— Зараз, сер.
Макбет піднявся в мезонін. Поглянув униз на ігрову кімнату. Вже вечоріло, але в залі стояла тиша. Знайомих облич не було видно. Куди ж вони поділися?
— Вони — в «Обеліску», — повідомив Джек, простягаючи Макбету чашку паруючої кави.
— Га?
— Наші завсідники — в «Обеліску». Ви, мабуть, щойно подумали, куди ж вони поділися, еге ж?
— Можливо.
— Вчора я побував в «Обеліску» і нарахував там п’ятьох із них. І поговорив із двома. Виявилося, що шпигую не лише я. Люди з «Обеліску» теж у нас бувають. Вони виявили наших регулярних клієнтів і запропонували їм кращі умови.