— Гарна промова, — зазначив Макбет.
— Дякую. Мені дуже шкода, що міськрада не погодилась оплатити похорони з місцевого бюджету. Коли фабрики закриваються, а податкові надходження міста падають, то, боюся, подібні почесті будуть на останньому місці в списку фінансування. Але все одно міськрада, як на мене, вчинила нецивілізовано.
— Тут я — на боці міськради.
— Гадаю, члени Дунканової сім’ї так не вважають. Його дружина телефонувала мені і сказала, що нам слід було провезти його труну вулицями міста, щоб дати людям можливість продемонструвати своє ставлення до загиблого. Бо вони хотіли того ж самого, чого хотів і Дункан.
— Гадаєте, люди вийшли б на вулиці віддати йому останню шану?
Тортел знизав плечима.
— Якщо чесно, Макбете, то не знаю. Мій життєвий досвід підказує, що містянам байдуже до так званих реформ, допоки вони не побачать більше харчів на своїх столах чи пива у кухлях. Мені здалося, що в місті почалися зміни, а якщо так, то вбивство Дункана мало б страшенно розгнівати його мешканців. Але, схоже, люди вже призвичаїлися, що в нашому місті добро завжди зазнає поразки. Єдиним, хто наважувався розтуляти рота, був Кайт. Ти підеш завтра на похорон Банко та його сина?
— Аякже. Церемонія відбудеться в Робітничій церкві. Банко не був релігійним, але там ховали його дружину Віру.
— Мене поінформували, що дружину Даффа та його дітей теж відспівуватимуть у соборі.
— Так, але особисто мене там не буде.
— Особисто?
— Ми розставимо там наших співробітників на той випадок, якщо до собору заявиться Дафф.
— Зрозуміло. Власних дітей треба супроводжувати аж до могили. Особливо, коли в їхній смерті є і твоя вина.
— Дивно, що провина таврує людину на все її життя, а честь і слава швидко минають.
— Зараз ти, Макбете, висловився, як той, хто добре знає, що таке провина.
— Можу зізнатися просто зараз, що я вбив найближчу і найдорожчу мені людину, Тортеле.
— Мер зупинився й ошелешено поглянув на Макбета.
— Що ти сказав?
— Сказав, що вбив свою матір. Вона померла, народжуючи мене. Ходімо, не затримуймося.
— А твій батько?
— А батько подався в моряки, щойно дізнався, що мама завагітніла. І більше його ніхто не бачив. Я зростав у сиротинці. Разом із Даффом. Ми жили з ним в одній кімнаті. Але ти, Тортеле, мабуть ніколи не бачив кімнати в сиротинці, вгадав?
— Та ні, бачив. Мені доводилось урочисто відкривати один чи два сиротинці.
Вони вийшли на сходи собору, де їх зустрів сильний північно-західний вітер. Макбет побачив, як труна з тілом Дункана небезпечно нахилилася, коли носії зійшли зі сходів на гравійну доріжку.
— Та отож, — мовив Тортел. — Море теж є одним із можливих шляхів втечі.
— Критикуєш мого батька, Тортеле?
— Ні ти, ні я його не знали. Я просто кажу, що на морі їх повно — чоловіків, що тікають від відповідальності, яку поклала на них природа.
— Тому такі чоловіки, як ми з тобою, Тортеле, мають брати на себе ще більшу відповідальність.
— Саме так. То що ти вирішив?
Макбет прокашлявся.
— Гадаю, що задля блага міста буде краще, якщо старший комісар залишиться старшим комісаром і підтримуватиме добрі стосунки з мером, тісно з ним співпрацюючи.
— Мудрі слова, Макбете.
— Звісно, за умови, що ця співпраця даватиме реальні результати.
— Ти про що конкретно?
— Про те, що ходять чутки, начебто «Обеліск» під покривом казино налагодив бізнес на проституції і надає незаконні кредити деяким гравцям.
— Перше звинувачення досить старе, друге — нове. Але, як тобі відомо, до джерел таких чуток дістатися непросто, тому чутки так і лишаються чутками й ні до чого конкретного не приводять.
— Я маю конкретні підозри стосовно щонайменше двох гравців і впевнений, що, застосувавши до них ефективні методи допиту та пообіцявши амністію, зможу встановити: надавав їм «Обеліск» кредити чи ні. А після цього комісія з гральних закладів та казино, ймовірно, змушена буде закрити цей заклад, якщо встановлені порушення виявляться масштабними.
Мер помацав своє найнижче підборіддя.
— Ти хочеш сказати, що треба закрити «Обеліск» в обмін на твою відмову балотуватися?
— Я хочу сказати лише те, що політичні й адміністративні керівники міста мають послідовно втілювати в життя закони та правила. Якщо вони не хочуть, аби запідозрили, що їх утримують ті, хто цих законів та правил дотримуватися не бажає.
Мер поцокав язиком. Наче дитина, яка смакує оливку, подумав Макбет. Той харч, який не кожному до смаку.