— Он як? — здивувався капітан. — А мене про це не повідомили.
— То, мабуть, якась дрібна деталь.
— А як звати механіка?
— Здається, Гатчінсон — якось так. Та онде він. — Лоцман показав рукою на човен, який швидко віддалявся від судна.
Капітан узяв бінокля. І побачив на кормі смугасту кепку, а під кепкою — футболку з емблемою «Ессо».
— Щось не так? — поцікавився лоцман.
— Ще ніхто й ніколи не покидав корабля без мого дозволу, — відповів капітан. — Принаймні донині. — Він натиснув кнопку камбуза на внутрішньому переговірному пристрої. — Стюарде!
— Слухаю, капітане! — почулася відповідь з іншого кінця лінії.
— Пришліть мені Джонсона з двома чашками кави.
— Іду, капітане.
— Я сказав — Джонсона.
— У нього шлункові корчі, сер, тому я дозволив йому залишатися в каюті, допоки ми не пришвартуємось.
— Перевірте, чи він зараз у себе.
Капітан прибрав палець із кнопки.
— Ліво руля на три градуси! — скомандував лоцман.
— Слухаю! Ліво руля на три градуси! — відгукнувся перший помічник капітана.
Інспектор Сейтон пояснив, що найбезпечніший варіант для капітана та радиста — нікому нічого не розповідати, аби Дафф не здогадався, що його викрито. Коли вони причалять, Сейтон з двома своїми найкращими співробітниками вже чекатиме на пристані, а потім підніметься на борт і скрутить Даффа. При цьому Сейтон попередив, щоб поблизу нікого з членів екіпажу не було — на той випадок, якщо йому та його підлеглим доведеться стріляти. Хоча капітану почулося «коли доведеться стріляти».
— Капітане! — це був стюард. — Джонсон спить на своїй койці, як мала дитина. — Розбудити його?
— В жодному разі! Нехай спить. Він у каюті сам?
— Так, капітане.
— Добре. — Капітан поглянув на годинник.
Хвилин за сорок все скінчиться, і він зможе їхати додому до дружини. Матиме пару вихідних. Правда, на завтра його викликали до контори пароплавства з приводу звіту страхової компанії про підозріло високу захворюваність на одну й ту саму хворобу членів екіпажу, які працювали у трюмі впродовж останніх десяти років. Начебто йшлося про якесь захворювання крові.
— Йдемо правильним курсом, — повідомив лоцман.
— Сподіваймося, що так воно і є, — пробурмотів капітан. — Сподіваймося, що так воно і є.
Десять хвилин на другу. Десять хвилин тому велика лосяча голова висунулася зі схожого на лося годинника і промукала. Ангус уже пошкодував про вибір місця. Хоча зараз, серед дня, до «Каменярів» могли зайти лише безробітні та п’янички, все ж таки це був бар, де часто збиралися спецназівці, і якщо хтось з управління поліції помітить, що він розмовляє з репортером, то про це невдовзі дізнається Макбет. З іншого боку, це було менш підозріло, ніж сидіти в якійсь забігайлівці на задвірках.
Але Ангусу тут не подобалось. Йому не подобався лось. Не подобалося те, що журналіст досі не приїхав. Ангус уже давно подався би геть, якби це не було його останнім шансом.
— Перепрошую, що спізнився.
Гаркаве «р». Ангус підвів очі. Лише з голосу зрозумів, що чоловік у жовтому дощовику, який перед ним стояв, дійсно був Волтом Кайтом. Ангус колись читав, що цей репортер постійно відкидав запрошення працювати на телебаченні, відмовлявся фотографуватися для газет і глянцевих журналів, бо вважав, що зовнішній вигляд людини відволікає від суті питання. Бо найголовніше — це слово.
— Дощ і затори на дорогах, — пояснив Волт Кайт, розстібаючи свого дощовика. З його волосся капала вода.
— Так, у нас постійно дощ і затори на дорогах, — мовив Ангус.
— Ми завжди так кажемо, коли потрібно себе виправдати, — відказав радіорепортер, сідаючи навпроти у кабінці. — Правда ж полягає у тому, що в мене на велосипеді ціпок злетів.
— А я гадав, що Волтер Кайт ніколи не обманює, — зауважив Ангус.
— Радіорепортер Кайт не обманює ніколи, тоді як приватна особа Волтер у цьому відношенні далеко від нього відстає, — уточнив Кайт з кривою посмішкою.
— Ви — один?
— Завжди один. Розкажіть мені те, про що не змогли сказати по телефону.
Ангус глибоко вдихнув і почав. Тієї нервозності, яку він відчував, передаючи інформацію Кетнесс та Ленноксу, тепер і близько не було. Мабуть, тому, що рубікон був уже перейдений — без вороття. Він розказав усе приблизно тими самими словами, що і вчора на фабриці, лише додав розповідь про зустріч із Кетнесс та Ленноксом. Ангус виклав Кайту все-все. Імена. Деталі про різанину в клубі та Файфі. Про наказ спалити трупик дитинчати. Поки вони говорили, Кайт узяв з коробочки на столі серветку і спробував відтерти з рук залишки чорного мастила.