— А чому я? — спитав Кайт, беручи другу серветку.
— Бо вас вважають сміливим і чесним репортером, — відповів Ангус.
— Приємно чути, що люди так думають, — мовив Кайт, уважно роздивляючись Ангуса. — Ваша мова є витонченішою, ніж у решти молодих співробітників поліції.
— Я вивчав теологію.
— Тоді це пояснює і вашу мову, і ваше бажання розповісти правду. Ви вірите у спасіння через добрі справи.
— Помиляєтеся, містере Кайте. Я не вірю ані в спасіння, ані в божественне начало.
— Чи говорили ви з іншими репортерами, чесними або нечесними? — спитав Кайт, саркастично посміхнувшись.
Ангус похитав головою.
— Добре. Бо якщо я візьмуся за цю справу, то мені потрібна повна ексклюзивність. Тому жодного слова іншим журналістам. Жодного. Згода?
Ангус кивнув.
— Як мені з вами зв’язатись, Ангусе?
— Зателефонуйте…
— Жодних телефонів. Лише адреса.
Ангус написав адресу на серветці, якою Кайт щойно витирав руки.
— І що тепер?
Кайт тяжко зітхнув, як людина, що добре розуміла той величезний обсяг роботи, який їй належало виконати.
— По-перше, мені треба буде дещо перевірити. Це надзвичайно важлива й масштабна справа. Я не хочу, щоб мене звинуватили в поширенні фальшивої інформації або роботі в чиїхось інтересах.
— Мій інтерес полягає лише в тому, щоб правда була оприлюднена, а Макбет — зупинений.
Ангус збагнув, що підвищив голос, бо Кайт озирнувся, обводячи поглядом нечисленних клієнтів — чи не підслуховує їх хтось?
— Якщо це так, то ви брешете, кажучи, що не вірите в божественне начало.
— Бога немає.
— Я маю на увазі божественне начало в людях, Ангусе.
— Ви маєте на увазі людяність в людях, Кайте. Прагнути добра є так само по-людськи, як і грішити.
Кайт повільно кивнув.
— Видно, що ви і справді навчалися теології. Мушу зізнатися, що вірю вам, але мені все одно доведеться перевірити всю цю історію і вас як особу. Гадаю, що саме це і називається чесністю, — мовив Кайт, підводячись і застібаючи свого дощовика.
— Коли, по-вашому, все це буде оприлюднене? — стиха спитав Ангус, повільно переводячи подих. — Я не довіряю Ленноксу. Він все розкаже Макбету.
— Я зроблю цю історію пріоритетною, — відповів Кайт. — У загальних рисах усе буде готово за два дні. — Він замовк і дістав гаманця.
— Дякую, я сам заплачу за каву.
— Добре, — погодився Кайт, ховаючи гаманця в кишеню. — Знаєте, а ви — рідкісний птах у нашому місті.
— Явно представник вимираючого виду, — ледь помітно усміхнувся Ангус.
Він проводжав Кайта поглядом, доки той не вийшов з бару. Озирнувся довкола. Нікого підозрілого. Схоже, всі були занурені у власні проблеми. Через два дні. Йому доведеться докласти чимало зусиль, аби протягом цих двох днів не загинути.
Сейтон не любив столиці. Не любив її широких проспектів, розкішних старих будівель парламенту та всякого іншого непотребу: зелених парків, бібліотек та опери, вуличних артистів, крихітних готичних церков та абсурдно пишного собору, усміхнених людей у вуличних ресторанах та шикарного національного театру з його помпезними виставами, незрозумілими діалогами та королями, які страждали на манію величі й гинули в останньому акті.
Саме тому йому і подобалося стояти отак, як він стояв зараз — спиною до міста і лицем до моря.
Вони чекали в портовій конторі, звідки їм уже було видно «Глеміс».
— Ви впевнені, що не потребуєте допомоги? — запитав полісмен з нашивкою «столична поліція» на уніформі. Перед їхнім приїздом відбулася дискусія про юрисдикцію, але старший комісар столиці пішов назустріч, частково, як він пояснив, тому, що, на його думку, вбивство поліцейського в іншому місті теж мало до них відношення, а також тому, що стосовно операції на борту корабля можна було зробити виняток. — Дякую ще раз, але я абсолютно впевнений, що допомоги ми не потребуємо, — відповів Сейтон.
— Гаразд, та коли його заарештують і зсадять на берег, ним займемося ми.
— Безперечно. Тільки пильнуйте трап і корабель.
— Він нікуди не втече, інспекторе, — запевнив столичний полісмен, показуючи рукою на поліцейських у цивільному у двох шлюпках за п’ятдесят метрів від причалу. Співробітники вдавали, що вудять рибу, але були готові схопити Даффа, якщо той стрибне за борт.
Сейтон кивнув. Іще зовсім недавно він стояв у іншій портовій конторі й чекав. Під час облави. Того разу Дафф відмовився від допомоги, ідіот безмозкий. Але тепер ролі помінялись. І він зробить так, аби Дафф про це дізнався. Змусить його відчути це. Протягом кільканадцяти безкінечних секунд. Ясна річ, столична поліція нічого не знала про наказ Макбета: Даффа належить не зсадити на берег, а знести. У мішку для трупів.