«Глеміс» дав задній хід, море збурилося білим, а потім біла піна піднялася нагору, мов бризки шампанського. Сейтон зарядив свій короткоствольний автомат МР-5.
— Олафсоне, Рікардо — готові?
Спецназівці кивнули головами. Вони мали при собі план судна із зазначенням місця, де була розташована каюта Даффа.
З «Глеміса» на причал скинули троси — один з носа, а другий з корми. Їх обмотали довкола швартових тумб і міцно затягнули. Спустили трап.
— Уперед! — скомандував Сейтон.
Спецназівці побігли по причалу й піднялися трапом. Члени команди дивилися на них, роззявивши роти: вочевидь, капітан дійсно зміг утримати інформацію в таємниці. Сейтон зі своїми людьми кинувся вниз залізними сходами повз каюту першого помічника капітана, про що свідчив напис на дверях. Потім нижче. Іще нижче. Зупинилися біля дверей каюти 12.
Сейтон прислухався, але почув лише власний подих і гуркотіння суднових двигунів. Рікардо зайняв позицію в коридорі, щоб пильнувати сусідні двері, на випадок якщо Дафф виявиться в іншій каюті, почує їх і спробує втекти.
Сейтон увімкнув ліхтаря і кивнув Олафсону. А потім увійшов всередину. Ліхтар виявився явно зайвим — у каюті й так було достатньо світла. Дафф лежав на нижній койці лицем до стіни, укрившись ковдрою. На ньому була зелена шапка, яку він, за словами капітана, ніколи не знімав і завжди натягував низько по самісінькі окуляри. Великі окуляри. Лише одного разу шапка з’їхала вгору, і капітан помітив шрам. Сейтон витяг пістолет, який мав згодом вкласти в руки Даффу, і зробив два постріли у стіну позаду. В закритому просторі ці постріли на мить оглушили його, тому все, що Сейтон чув протягом двох-трьох секунд, — це пронизливий вереск. Дафф, схоже, закляк на своїй койці. Сейтон наблизив рота до його вуха.
— Вони верещали, — сказав він. — Вони верещали, і це було дуже приємно чути. Ти теж можеш трохи поверещати, Даффе. Бо спершу я вистрілю тобі в живіт. По блату, як старому знайомому — чуєш, ти, нахабний холопе.
Сейтон вдихнув сморід, яким війнуло від Даффа. То явно був не солодкий запах страху. То був… просто піт. Давній і затхлий чоловічій піт. Давніший за ті п’ять днів, протягом яких переховувався Дафф.
Чоловік на койці повернувся до нього обличчям.
То не було обличчя Даффа.
— Та? — мовив чоловік, і з нього спала ковдра, відкривши оголені груди та волохате передпліччя.
Сейтон приставив дуло автомата до лоба незнайомця.
— Поліція. Що ти тут робиш, і де Дафф?
Чоловік шморгнув носом.
— Я? Сплю, як бачиш. І не уявляю, хто такий Дафф.
— Ну, не Дафф, а Джонсон, — уточнив Сейтон, тицьнувши чоловіка в чоло стволом автомата так сильно, що той знову впав на подушку.
І знову шморгнув носом.
— А, це той салага з камбуза? А ви в камбузі його шукали? Чи в інших каютах? А що Джонсон скоїв, га? Бачу, що, напевне, щось серйозне. Йолопе, якщо ти хочеш макітру мені продірявити, то краще стріляй.
Сейтон прибрав свого автомата.
— Олафсоне, візьми Рікардо й обшукайте судно, — наказав Сейтон, вдивляючись в пухле обличчя незнайомця. Принюхався до нього. Невже цей чоловік дійсно його не боявся, чи то просто запах страху потонув в інших запахах людського тіла?
Олафсон і досі стояв позаду.
— Я ж сказав: обшукати корабель! — навіжено заволав Сейтон. І почув, як Олафсон та Рікардо затупотіли по коридору, відчиняючи двері кают.
Сейтон випрямився.
— Як тебе звати і чому на тобі шапка Джонсона?
— Гатчінсон. А шапку можеш приміряти. Вона, здається, твоїй лисій голові потрібніша, ніж мені. І взагалі — ти на онаніста схожий.
Сейтон сильно вдарив механіка автоматом в обличчя і розкраяв йому дулом щоку. Потекла кров. Але Гатчінсон і бровою не повів, хоча очі його наповнилися слізьми.
— Відповідай, — засичав Сейтон.
— Я прокинувся, бо змерз і хотів вдягнути свою футболку. Я повісив її он на той ящик. Але і моя футболка, і моя кепка зникли; натомість залишилась оця шапка. Було холодно, тому я її й надів. Зрозуміло?
Голос Гатчінсона тремтів, але крізь сльози в очах світилася ненависть.
«Страх і ненависть. Ненависть і страх. Вони завжди ідуть рука в руку», — подумав Сейтон, витираючи кров з дула свого МР-5.