З коридору почулися сердиті голоси. Сейтон уже все зрозумів. Вони можуть перевернути корабель догори ногами, обшукати кожну нішу й закуток, але все це буде марним. Даффа на судні не було. Він уже втік.
30
Дафф швидко йшов широкими проспектами повз розкішні старі будинки і крізь парки, проминаючи вуличних музикантів та художників-портретистів. Він показав смужку паперу з адресою усміхненій парочці — і хлопець з дівчиною підказали йому напрямок, ошелешено витріщившись на його бороду, яка з одного боку вже почала відклеюватись. Намагаючись не бігти, Дафф проминув столичний собор.
Згадав, як Гатчінсон тоді зупинився й обернувся.
Обернувся, спускаючись залізними сходами до машинного відділення. Знову піднявся нагору. Вислухав історію Даффа. Той розповідав йому подробиці, в які сам ні за що не повірив би, почувши з вуст іншої людини, а Гатчінсон безперервно кивав головою, наче все розумів. Ніби вже давно добре знався на тому, які жахіття здатні коїти люди одне одному. А коли Дафф закінчив, механік запропонував план втечі. Запропонував швидко й не вагаючись. План був напрочуд простим та очевидним, і Дафф подумав, що, напевне, Гатчінсон колись приготував його для себе з якоїсь конкретної нагоди. Дафф мав перевдягнутися в одежу механіка і стояти напоготові біля поручнів.
— Тільки стань спиною до мостика, щоб капітан не бачив твого лиця й гадав, що то я. Боцман дасть тобі мотузяну драбину, побачивши, що ти хочеш спуститись. Скидай її вниз якомога раніше, спускайся і стій унизу, поки до борту не підійде лоцманський човен. Скажеш лоцману, що тобі треба взяти в транспортній конторі запчастину для лебідки, яка затягує швартови на причалі.
— Чому?
— Що — чому?
— Чому ти це для мене робиш?
Гатчінсон знизав плечима.
— Кілька днів тому мене відрядили вантажити ящики з патронами. Там був якийсь кістлявий і лисий мужик з поліції. Ми вантажили ящики в його вантажівку, а він стояв, схрестивши руки, з таким виразом обличчя, ніби ми для нього не люди, а якісь комахи.
Дафф мовчав, очікуючи.
— Іноді люди мусять допомагати одне одному, — продовжив механік і шморгнув носом. — Принаймні так заведено думати. — Шморг-шморг. — А наскільки я тебе зрозумів, зараз ти залишився сам-один проти їхньої зграї. Повір мені, я трохи знаю, що це таке.
Сам-один. Проти зграї.
— Дякую.
— Та нема за що, Джонсоне. — Механік потиснув Даффові руку. Несильно, майже сором’язливо. А потім провів рукою по пластиру на лобі. — Наступного разу я буду напоготові, і тоді настане твоя черга отримати цілу купу підсрачників.
— Звичайно.
Дафф уже добрався до центру міста.
— Перепрошую, а де тут Шостий район?
— Отам.
Він пройшов повз газетний кіоск. Будинки ставали дедалі меншими, а вулиці — вужчими.
— Підкажіть, будь ласка, як пройти до Таннері-стріт?
— Йдіть до отого світлофора, а потім друга чи третя вулиця ліворуч.
Загула й замовкла поліцейська сирена. Тут, у столиці, вони мали якийсь інший звук, не такий різкий. Іншу тональність. Не таку похмуру, не таку пронизливо-дисгармонійну.
— А де тут «Дельфін», підкажіть будь ласка?
— Нічний клуб? А хіба його не закрили? Втім, яка різниця. Бачите оте кафе? «Дельфін» — поруч із ним. — Але очі незнайомця надто довго затрималися на шрамі, наче він намагався щось пригадати.
— Дякую.
— Нема за що.
Таннері-стріт, 66.
Дафф придивився до прізвищ біля дверних дзвінків обабіч великих дерев’яних дверей з облупленою фарбою. Жодне з них ні про що йому не говорило. Смикнув двері. Незамкнені. Точніше, замок вибитий. Всередині темно. Дафф завмер, чекаючи, поки його зіниці призвичаяться. Сходи. Мокра газета на підлозі, запах сечі. Туберкульозний кашель за дверима. Почувся якийсь звук, наче плюхнулося щось мокре. Дафф рушив сходами нагору. На кожному поверсі по двоє парадних дверей, а на кожному прольоті — низенькі дверцята. Він натиснув один дзвінок. Зсередини почулося сердите гарчання собаки і чиєсь човгання. Двері відчинила маленька, комічного вигляду зморшкувата жіночка. Ланцюжка безпеки на дверях не було.
— Слухаю, любенький.
— Доброго дня, я — інспектор Джонсон.
Жінка оглянула його скептичним поглядом. Дафф подумав, що вона, певно, нанюхала піт, яким смерділа футболка Гатчінсона. Але це амбре, як не дивно, заспокоїло маленького, схожого на пухнастий клубок песика.
— Я шукаю…
— Так, кого ви шукаєте?
— …одну людину, чию адресу дав мені мій друг Банко.
— Перепрошую, хлопче. Ніякого Банко я не знаю.