— Може, ви знаєте Альфі?
— А, Альфі… Він мешкає на третьому поверсі праворуч. Перепрошую, але у вас… е-е-е… борода відклеїлась.
Дафф зірвав бороду, зняв окуляри й піднявся на третій поверх. Біля дверей праворуч прізвища не було, лише дзвінок із кнопкою, яка висіла на спіральній металевій пружині.
Дафф постукав у двері. Почекав. Потім постукав знову, цього разу дужче. На першому поверсі знову плюхнуло щось мокре. Посмикав двері. Замкнено. Може, почекати, поки хтось не прийде? Це була краща альтернатива, ніж світитися на вулиці.
Хтось тихо покашляв. Звук долинув із-за низеньких дверцят на сходовому прольоті. Дафф зійшов на п’ять сходинок вниз і повернув дверну ручку. Вона піддалася, але тільки трохи, неначе хтось тримав її зсередини. Він постукав.
Ніхто не відповів.
— Агов, там хтось є?
Дафф затамував подих і приклав до дверей вухо. Почув якийсь звук, схожий на шерехтіння газети. Там хтось був.
Дафф пішов униз, навмисне гучно тупаючи черевиками, а потім зняв їх і тихенько піднявся назад навшпиньки.
Взявшись за дверну ручку, різко смикнув її на себе. Почув, як щось відлетіло, коли двері розчинилися. То була пружина.
Дафф побачив себе.
Його фото було не надто великим і розташовувалось у правому нижньому куті сторінки під заголовком.
Потім газета опустилась, і Дафф опинився лицем до лиця з дідом із довгою кошлатою бородою. Він сидів зі спущеними штанами, нахилившись уперед.
То був «плюх». Такі туалети Даффу колись доводилося бачити в старих багатоквартирних будинках для робітників на набережній. Імовірно, своє назвисько вони отримали завдяки звуку, який видавав кусок гівна, падаючи з верхніх поверхів у підвальний контейнер. Наче плюхалося щось мокре.
— Я дуже перепрошую, — звернувся Дафф до старого. — Ви — Альфі?
Чоловік не відповів, а лише витріщився на нього. А потім повільно перегорнув газетну сторінку, поглянув на фото — і знову на Даффа. Облизав губи.
— Голосніше, — мовив він, показуючи вільною рукою на вухо.
Дафф підвищив голос.
— Ви — Альфі?
— Голосніше.
— Альфі!
— Цсс! Так, він — Альфі.
Мабуть, через власний крик Дафф не почув, як хтось підійшов. Просто відчув, як у потилицю йому вперся якийсь твердий предмет, і чийсь віддалено знайомий голос прошепотів на вухо:
— Так, інспекторе, то — Альфі, а це — пістолет. Тому не рипайтесь, а просто скажіть, як ви нас знайшли і хто вас послав.
Дафф хотів був обернутись, але чиясь рука знову повернула його лицем до Альфі, який явно визнав інцидент вичерпаним і знову заглибився в газету.
— Я не знаю, хто ви, — мовив Дафф. — Я знайшов відтиск адреси в блокноті автомобіля Банко. Мене ніхто не посилав. Я сам по собі.
— Чому ви приїхали сюди?
— Бо Макбет хоче мене вбити. Я майже не сумніваюся в тому, що це він наказав убити Банко і Флінса. Тому, якщо Банко мав адресу помешкання, яке вважав безпечним притулком, то я вирішив, що тут буде безпечно й мені.
Пауза. Схоже, чоловік позаду нього розмірковував.
— Ходімо зі мною.
Чоловік із пістолетом розвернув Даффа, але так, щоб самому залишитися позаду нього. А потім повів, штрикаючи дулом, нагору, де натиснув дзвінок. Цього разу двері відчинилися, і Даффа заштовхнули до великої кімнати, де пахло затхлим, хоча вікна були розчахнуті навстіж. Там стояв великий стіл із трьома стільцями, кухонна стойка з раковиною, холодильник, вузьке ліжко й софа, а на підлозі лежав матрац. На одному зі стільців сидів чоловік, поклавши руки на стіл і втупившись у Даффа поглядом. Окуляри залишилися тими самими, тими самими були й довгі ноги, що стирчали з-під столу. Що було незвичним, так це борода. І схудле обличчя.
— Малкольме, — мовив Дафф, — ти живий.
— Здрастуй, Даффе. Сідай.
Дафф сів на стілець навпроти заступника старшого комісара. Малкольм зняв свої окуляри й протер їх.
— Отже, ти гадав, що я вбив Дункана і втопився?
— Спершу я так і подумав. Допоки не здогадався, що за вбивством Дункана стоїть Макбет. Потім подумав, що він втопив тебе, аби розчистити собі шлях до посади начальника поліції. І що передсмертна записка — це підробка.
— Макбет погрожував убити мою доньку, якщо я її не підпишу. Що ти хочеш, Даффе?
— Він каже… — почав був голос позаду.
— Тебе я вже чув, — перервав Малкольм. — Бачу, що газети все зображають так, наче Макбет хоче тебе спіймати. Але ж ти запросто можеш працювати на нього, а вся ця газетна писанина призначена для того, щоб ти зміг втертися до нас у довіру.
— А вбивство моєї сім’ї було операцією прикриття — ти це хочеш сказати?