Макбет поглянув їй у вічі. І повільно кивнув.
— Я запрошу Тортела на приватну партію в блекджек, — сказала Леді, підводячись. — А ти дай знати Гекаті, що хочеш зустрітися з ним віч-на-віч.
— А чому ти гадаєш, що він погодиться?
— Бо ти пообіцяєш йому валізу із золотом на знак подяки за те, що він забезпечив тобі посаду старшого комісара.
— Гадаєш, він заковтне наживку?
— Одних людей засліплює влада, інших — гроші. Геката належить до другої категорії. Подробиці я повідомлю тобі пізніше.
Макбет провів її до дверей.
— Мила моя, — мовив він, кладучи руку їй на спину і погладжуючи густе хутро, — як я радий, що ти нарешті повернулась.
— Я теж рада, — відповіла Леді, підставляючи йому щоку для поцілунку. — Будь сильним. Допомагаймо одне одному бути сильними.
Вона пропливла через приймальню, а Макбет провів її поглядом, міркуючи, а чи завжди він повністю розумів, ким вона є насправді? І чи хотів розуміти? Можливо, саме тому і не зміг встояти перед її чарами?
Авто з Ленноксом і Сейтоном зупинилося на дорозі напроти фабрики. Було темно, і Леннокс не бачив мжички, чув лише її шепіт, коли вона падала на дах та лобове скло автомобіля.
— Онде репортер, — сказав Сейтон.
По дорозі застрибав промінь світла з велосипедної фари. Звернув у ворота і зник.
— Дамо їм дві хвилини, — мовив Сейтон, перевіривши свій автомат.
Леннокс позіхнув. На щастя, він встиг уколотись.
— Вперед, — скомандував Сейтон.
Вони вибралися з авто, пробігли в темряві крізь ворота й заскочили до фабричної будівлі.
З офісу виконроба високо під стелею чулися голоси.
Сейтон принюхався. І махнув рукою, показуючи на сталеві сходи. Коли вони піднімалися навшпиньки нагору, Леннокс відчував чудесну відсутність думок, а холодна сталь поруччя сходів обпікала йому долоні. Біля дверей вони зупинились. Від кайфу Ленноксу здавалось, ніби він сидить у затишній теплій кімнаті і спостерігає за собою зі сторони. Бубоніння голосів у кабінеті нагадало йому про дитинство, коли він засинав у ліжечку, слухаючи, як у вітальні про щось розмовляють батьки.
— Коли інформація вийде друком? — почувся голос Ангуса.
Пролунала відповідь, сказана тоном з ноткою презирства й розтягнутим гаркавим «р»:
— Якщо зважити на те, що у нас на радіо ми не друкуємо, а мовимо, то, сподіваюся…
Коли Сейтон відчинив двері, здалося, наче він натиснув кнопку «стоп» в касетному магнітофоні. Очі Волта Кайта за окулярами враз розширились. Від страху? Збудження? Чи від полегшення? Але не від несподіванки — це однозначно. Леннокс із Сейтоном виявили пунктуальність, прийшовши хвилина у хвилину.
— Доброго вечора, — привітався Леннокс, відчуваючи, як на його обличчі розпливається приязна посмішка.
Ангус швидко скочив на ноги, перекинувши стільця, і засунув руку в кишеню куртки. Але закляк, мов вкопаний, помітивши в руках Сейтона автомат.
У запалій тиші Кайт застебнув свій жовтий дощовик. Все було, наче в чоловічому туалеті: ніхто не обмінявся поглядами, ніхто не вимовив ані слова; Кайт просто швидко вийшов, нагнувши голову. Свою частину роботи він виконав. А решту нехай розгрібають інші.
— Чого ти чекаєш, Ленноксе? — спитав Ангус.
Леннокс лише зараз усвідомив, що тримає поперед себе пістолет у простягнутій руці.
— Чекаю, коли репортер відійде достатньо далеко, щоб не чути пострілу.
Кадик на горлі в Ангуса сіпнувся вгору-вниз.
— Так ти прийшов застрелити мене?
— Авжеж. Якщо у тебе немає якихось інших пропозицій. Мені дали карт-бланш щодо того, в який спосіб я це маю зробити.
— Гаразд.
— Що значить — «гаразд»? «Розумію» чи «хочу, щоб мене встрелили?»
— Це означає…
Леннокс вистрелив. У замкненому просторі звук пострілу боляче вдарив по його барабанних перетинках. Він розплющив очі. Але Ангус і досі стояв перед ним, розкривши рота. Позаду нього в теці на полиці зяяла діра.
— Вибач, мовив Леннокс, підходячи на два кроки ближче. — Я гадав, що найгуманнішим рішенням був би несподіваний постріл в голову, але людські голови… Вони такі маленькі… Стій і не рухайся, будь ласка. — 3 вуст Леннокса мимовільно вирвалося хихикання.
— Інспекторе Ленноксе, не зволікайте…
Другий постріл влучив у ціль. І третій також.
— Не хотілося б критикувати, — сказав Сейтон, дивлячись на труп, — але практичніше було б наказати йому спуститися до печей і зробити це там. Бо тепер нам доведеться нести його донизу.