— Комора боєзапасу — єдине місце з достатньо товстими стінами, тому ми й наважилися зберігати її лише тут, — сказав він. — Але навіть тут ми помістили її у сейф.
— Так це — бомба?
— Еге ж, бомба, — підтвердив Макбет, присівши й розкривши валізу.
— Винахідливо придумано, чи не так? Завдяки розмові про золото ні в кого не виникне підозри щодо великої ваги. Цю бомбу свого часу один тип створив для того, щоб висадити в повітря «Інвернесс».
— Он воно як. А чому цю бомбу досі не знищили?
— То була моя ідея, — відповів Макбет, роздивляючись годинниковий механізм. — Штука просто фантастична, тому ми її повністю знешкодили й залишили собі. Мені додумалося, що нам у спецназі вона зможе колись знадобитися. От і знадобилася, як бачиш… — Макбет торкнувся металевої шпильки завбільшки з сірник. — Треба лише смикнути оце — і годинник починає відлік. Начебто просто, але нам знадобилося аж сорок хвилин, щоб розрядити її. В цьому годинниковому механізмі часу лише на двадцять п’ять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд, тож коли я потягну за оцю шпильку, вороття вже не буде.
— Тоді наші переговори з Гекатою мають бути максимально стислими.
— Так, ця зустріч не буде довгою. Я скажу лише, що золото — це доказ моєї чистоти і щирої вдячності за те, що він для мене вже зробив і зробить іще в майбутньому, якщо допоможе мені перемогти на виборах мера.
— А ви гадаєте, що він допоможе?
— Не знаю, та й ніколи не дізнаюся, бо десять хвилин потому він все одно вже буде мертвий. Головне, щоб Геката нічого не запідозрив, бо він добре знає, що в цьому місті нічого не можна отримати надурняк. Я попрошу його подумати, погляну на годинника, скажу, що в мене скоро нарада з групою менеджменту — а це, між іншим, відповідає дійсності, та піду.
— Вибачте… — Вони обернулися до дверей. То був Рікардо. — Телефон.
— Передайте, що я зателефоную пізніше, — відказав Сейтон.
— Кличуть не вас, а старшого комісара.
Макбет почув у голосі Рікардо ледь вловимий холодок. Він уже встиг його відчути, коли нещодавно заходив до спецназу. Помітив, що люди, з якими він колись працював, поштиво бурмотіли вітання, але швидко відводили очі, вдаючи, що їм ніколи, бо мають багато роботи.
— Мене?
— Ваша секретарка з’єднала. Каже, що на зв’язку мер.
— Проведи мене.
Макбет рушив за ветераном спецназу. Щось у вузькому аристократичному обличчі Рікардо, в блискучій чорноті його шкіри та пружній легкості його ходи завжди наштовхувало Макбета на думку, що предками цього полісмена були, напевне, мисливці з племені, яке полювало левів. Цікаво, як називалося те плем’я? Рікардо був людиною вірності й честі. Макбет знав, що він, якщо треба буде, піде за своїми товаришами на смерть. Не чоловік, а золото. Чисте золото.
— Щось не так, Рікардо?
— Слухаю, сер.
— Ти сьогодні такий мовчазний. Ти нічого не хочеш мені розповісти?
— Ми трохи хвилюємося за Ангуса.
— Так, мені казали, що він був сам не свій. Ця робота, схоже, не для всіх.
— Я непокоюся, бо він не вийшов на роботу, і ніхто не знає де він.
— Та, напевне, скоро з’явиться. Мабуть, йому знадобився певний час, аби все обміркувати. Але я бачу, що ти стривожений — чи не вчинив він чогось трагічного.
— Не думаю, що Ангус вчинив щось трагічне, — сказав Рікардо, зупинившись біля відчинених дверей кабінету. На робочому столі лежала слухавка. — Але щось трагічне могло статися з ним самим…
Макбет зупинився й поглянув на Рікардо.
— Що ти цим хочеш сказати?
Їхні очі зустрілись. І в очах колишнього колеги Макбет не побачив ані сліду того захоплення й любові, які колись відчував від своїх підлеглих зі спецназу. Рікардо швидко опустив погляд.
— Сам не знаю, сер.
Макбет зачинив за собою двері й узяв слухавку.
— Слухаю, Тортеле.
— Я збрехав, що я мер, аби мене з’єднали. Збрехав так само, як і ти. Ти пообіцяв, що не помре ніхто.
«Дивно, як страх придушує в людині зарозумілість і нахабство», — подумав Макбет. Від звичної зверхності в голосі Волтера Кайта не залишилося й сліду.
— Ти, напевне, хибно мене зрозумів. — Я сказав, що не помре ніхто з твоєї сім 7.
— Ти…
— І так воно й буде — якщо ти й надалі робитимеш те, що я накажу. Я зайнятий, Кайте, тож, якщо не маєш більше нічого мені сказати…