Чорт, чорт, чорт!
П’ятдесят секунд.
Макбет побіг.
Побіг нагору.
35
— Мерщій зі мною! — заволав Макбет.
Двоє хлопців отетеріло витріщилися на чоловіка, який раптово нарисувався на порозі пентхауса. Один із них тримав у руках пляшку шампанського і саме почав розкручувати на пробці дріт.
— Негайно! — вигукнув Макбет.
— Сер, ми якраз…
— Маєте тридцять секунд, якщо не хочете померти!
— Вгамуйтеся, сер.
Макбет схопив відерце з пляшкою шампанського та швиргонув його у вікно. Кубики льоду зрикошетили і з тріскотом заскакали по паркету. В запалій тиші Макбет тихим голосом сказав.
— Через двадцять п’ять секунд тут вибухне бомба.
А потім повернувся й кинувся бігти сходами вниз, слухаючи, як торохтять у вухах кроки. Проскочив повз ліфт. Притримав двері на пожежні сходи, пропускаючи хлопців.
— Хутчіше, хутчіше!
Зачинивши за собою двері, Макбет кинувся за хлопцями вниз.
П'ятнадцять секунд. Макбет не мав гадки, наскільки потужним буде вибух, але, якщо бомба була розрахована на те, щоб зруйнувати таку міцну будівлю, як «Інвернесс», то їм треба відбігти від неї якомога далі. Шістнадцятий поверх. У нього почала боліти голова, наче вже дався взнаки тиск вибухової хвилі на барабанні перетинки, очні яблука, ротову порожнину. Чотирнадцятий поверх. Макбет поглянув на годинника. Вибух мав би статися п’ятнадцять секунд тому.
Одинадцятий поверх. І досі нічого. Може, годинниковий механізм був не надто точним, а може, в ньому передбачена навмисна затримка. Двоє хлопців попереду нього почали уповільнюватися. Макбет гаркнув, і вони знову кинулися бігти.
На восьмому поверсі хлопчаки вискочили з пожежних сходів у коридор, але Макбет побіг далі вниз головними сходами. Ліфт був смертельною пасткою. Коли він вискочив на перший поверх, бомба вже спізнювалася на три хвилини.
Макбет вийшов у вестибюль. Там і досі біля реєстратури стояв персонал, наче нічого не сталося, не помічаючи його. Він вийшов під дощ. Поглянув угору. Постояв так, допоки не заболіла шия. А потім рушив через безлюдний майдан до автомобіля, в якому на нього чекав Сейтон. Що ж там, в біса, сталося? Точніше сказати, чому не сталося? Може, в підвалі поліцейського управління бомба відсиріла? Може, хтось примудрився зупинити годинниковий механізм після того, як він покинув пентхаус? А може, бомба вибухнула, але значно слабше, аніж прогнозували спецназівські специ? І що ж тепер? Він зібрав думки докупи. А що як Геката або його люди увійшли до номера і знайшли там залишену ним бомбу? Треба піти й забрати валізу.
Макбет обернувся. Зробив два кроки. Побачив на бруківці свою тінь — і раптом почув глухий гул, схожий на розкат грому. На мить йому здалося, наче пішов град. Білі гранули вдарили його в обличчя та руки, затріскотіли по бруківці та затанцювали на припаркованих автомобілях. На землю за кілька метрів від нього бамкнулася душова головка. Макбет поглянув угору — і раптом полетів убік, а через мить почув, як щось хряснулося поруч. Макбет підняв руки, щоб захиститися, але чоловік, який повалив його на землю, вже скочив на ноги, обтрусив своє сіре пальто і побіг геть. На тому місці, де він стояв секунду тому, лежав розтрощений коричневий холодильник.
Макбет притулився головою до прохолодної бруківки. Нагорі «Обеліску» полихнуло полум’я й заклубочився чорний дим. Щось застрибало до нього по бруківці й зупинилося біля голови. Макбет підняв ту штуковину. То був корок з пляшки шампанського, і досі загорнутий у дротяну сітку.
— Що там, в біса, трапилось? — спитав Сейтон, коли Макбет сів у авто.
— Тортел, — відповів Макбет. — Він попередив Гекату. Поїхали.
— Тортел? — перепитав Сейтон, від’їжджаючи від тротуару й дивлячись, як двірники змітають з лобового скла маленькі скалки.
— Тортел був єдиним, хто знав про наш план і, напевне, розповів про нього Гекаті, сподіваючись, що натомість той уб’є мене.
— І Геката не спробував вас убити?
— Ні. Навпаки — він мене врятував.
— Як так?
— Йому потрібні слухняні ляльки.
— Що?
— Нічого, Сейтоне. Поїхали до «Інвернессу».
Макбет ретельно оглянув тротуар, придивляючись до людей, які, пороззявлявши роти, витріщалися на горішній поверх «Обеліску». Пошукав поглядом сірі пальта. Скільки їх там було? Там усі в сірих пальтах, чи лише дехто? Вони що, завжди тут стирчать? Він — безсмертний. Безсмертний, як дерев’яна лялька. Тиск у голові посилився. І в ній промайнула химерна думка. Обіцянка Гекати зробити його невразливим насправді була не благословенням, а прокляттям. Змотавши дріт із шампанського корка, він почув звук першої поліцейської сирени.