— Я не захищаю його. Зрозуміло, що він убивця. Я лише хочу сказати, що він не здатен убити беззахисну істоту. Це сталося лише раз. І зробив він це для того, щоб врятувати мене.
— Он як? — ошелешено мовила Кетнесс. — А ти мені про це розкажеш?
Дафф зробив сильну затяжку.
— Це сталося тоді, коли він убив «вершника» на сільській дорозі до Форреса. То був молодий хлопець, який щойно побачив, як я застрелив його приятеля, переплутавши його зі Свено.
— Значить, вони не збиралися у вас стріляти?
Дафф похитав головою.
— Але тоді Макбет нічим не кращий за тебе, — сказала Кетнесс.
— Ні, кращий. Я вбив задля самого себе. А він — заради іншої людини.
— Бо саме цим ми й займаємося в поліції: прикриваємо один одного.
— Ні, він вважав, що заборгував мені.
Кетнесс піднялася на лікоть.
— Заборгував тобі?
Дафф наставив цигарку на стелю, примружив одне око, а другим «прицілився» у жевріючий кінчик.
— Коли мій дідо помер, мене віддали до сиротинця, хоча за віком я був уже завеликий — мені виповнилося чотирнадцять. Макбет був моїм ровесником, але в сиротинці перебував з п’яти років. Ми з ним жили в одній кімнаті й швидко подружились. У ті часи Макбет заїкався. Особливо з наближенням суботнього вечора, коли зникав з кімнати посеред ночі й повертався десь за годину. Він ніколи не розповідав мені, куди ходив, а коли я жартома сказав, що скажу про це директору сиротинця Лоррелю, якого всі боялися, Макбет відповів, що з цього буде мало користі. — Дафф зробив іще одну сильну затяжку. — Бо саме до нього він і ходив.
— Ти хочеш сказати, що директор…
— …ґвалтував Макбета, і вже давно. Я вухам своїм не повірив. Той Лоррель таке витворяв з ним… аж не віриться, що людина на таке здатна… та ще й від цього задоволення отримує. Одного разу Макбет насмілився повстати проти Лорреля, так той забив його мало не до смерті, а потім протримав під замком у так званій виправній кімнаті в підвалі, яка становила собою справжнісіньку тюремну камеру. Я аж розплакався від люті. Бо знав, що кожне слово було правдою. Бо Макбет ніколи не брехав. І я сказав, що нам треба вбити Лорреля. Що я йому допоможу. І Макбет погодився.
— Ви запланували його вбивство?
— Ні, — відказав Дафф, передаючи їй цигарку. — Нічого ми не планували. Ми просто взяли і вбили його.
— Ви…
— Якось у четвер ми підійшли до його кімнати. Під дверима прислухалися й почули, що Лоррель хропе. Ми увійшли. Макбет знав там кожен закуток. Я став на чатах біля дверей, а Макбет підійшов до ліжка і змахнув ножем. Та спливло кілька секунд, мої очі призвичаїлися до темряви, і я побачив, що він так і стоїть, заклякши з ножем у руці, мов соляний стовп. А потім Макбет осунувся, підійшов до мене й сказав, що «н-н-н-не може» цього зробити. Тому я забрав у нього ножа, підійшов до Лорреля і щосили увігнав його в роззявлений хроплячий рот. Лоррель смикнувся — і перестав хропіти. Крові було небагато. Ми хутко вийшли з кімнати.
— О, Господи! — охнула Кетнесс, скрутившись калачиком на ліжку. — І що ж сталося після?
— Та нічого особливого. В сиротинці слідчим довелося мати справу з двомастами неповнолітніх підозрюваних. Ніхто не помітив, що Макбет почав заїкатися ще сильніше, ніж до того. А коли він два тижня потому втік, ніхто не пов’язав це з убивством. Бо діти часто тікають з подібних закладів.
— А коли ж ви з Макбетом зустрілися знову?
— Я зустрічав його кілька разів на центральному вокзалі. Хотів поговорити, але він щоразу примудрявся накивати п’ятами. Тікав наче банкрут від кредитора, їй-богу. А потім, через кілька років ми зустрілися в поліцейському коледжі. На той час він уже кинув наркоту і зовсім не заїкався — переді мною постав абсолютно інший хлопець. Хлопець, на якого мені хотілося бути схожим.
— Бо він був чистою і щирою людиною, чия совість не була обтяжена вбивством, як твоя?
— Макбет завжди вважав холоднокровне вбивство слабкістю, а не якоюсь чеснотою. За весь час своєї служби в спецназі він убивав лише тоді, коли вчиняли напад на нього або на його підлеглих.
— А всі оці нинішні вбивства?
— Він замовляв їх іншим.
— Вбивства жінок та дітей… Як на мене, Макбет став іншою людиною, що дуже відрізняється від тієї, яку ти колись знав, Даффе.
— Люди не змінюються.
— Ти змінився.
— Правда?
— Якби ти не змінився, то тебе б тут зараз не було. Ти не був би готовий до боротьби. Не казав би того, що сказав про Макбета. А ти ж був абсолютним егоїстом. Завжди готовим переступити через будь-що і будь-кого, хто трапиться на твоєму шляху. Через своїх колег. Через свою сім’ю. Через мене.