Чи надовго його вистачить, якщо все й надалі так триватиме?
— Обід буде готовий лише за годину, — сказала Шейла.
— Чудово, моя люба.
Леннокс поглянув на дружину. Вона йому щиро подобалася, але чи кохав він її коли-небудь? Леннокс не зміг пригадати, але, зрештою, чи це так уже й важливо? Дружина про це теж мовчала, але він був майже на сто відсотків упевнений, що і вона його ніколи не любила. Шейла взагалі мало говорила. Може, саме тому й піддалася на його вмовляння стати його подругою, а потім — і дружиною. Бо знайшла нарешті того, хто міг говорити за обох.
— З тобою справді не сталося чогось лихого?
— Абсолютно нічого, мила. Чудовий запах. Що це?
— Е-е-е, тріска, — відповіла Шейла, задумливо зсунувши брови.
Леннокс хотів був пояснити, що мав на увазі парфум, а не обід, який вона готувала, але дружина вже пішла на кухню, тож він крутнувся у кріслі до вікна і поглянув у сад. Старша донька помітила його, радісно засяяла й гукнула решту двох дітей. Він помахав їм рукою. Звідки могли взятися у таких непривабливих батьків такі прекрасні діти? І тут ота лячна думка знову вдарила йому в голову: а чи вони його діти?
Невірність і зрада.
Ось уже й син йому гукає — але не чути, що саме, — і, побачивши, що заволодів батьковою увагою, робить на траві перекид колесом. Леннокс аплодує, піднявши руки догори — і тепер уже всі троє дітей перекидаються у траві. Вони прагнуть сподобатися таткові, якого обожнюють, таткові, на якого хочуть бути схожими. Малеча верещить, сміється і пустує. Ленноксу пригадалася тиша у Файфі, сонячне світло, штори, які майоріли у вибитому вікні, вітерець, що сумно посвистував в одній з дірок, прогризених кулями у стіні. Такі нестерпні думки… Є так багато способів втратити своїх любих та ближніх… А що, як одного дня вони дізнаються, якою людиною був насправді їхній батько та чоловік? І чи співатиме й тоді вітерець свою сумну пісню?
Леннокс заплющив очі. Трохи відпочинку. Трохи пристойної погоди.
Він відчув, що поруч хтось є, що хтось стоїть, дихаючи на нього. Леннокс розплющив очі. То була Шейла.
— Ти хіба не чув, як я гукала? — спитала вона.
— Га?
— Тебе до телефону. Якийсь інспектор Сейтон.
Леннокс вийшов у залу і взяв слухавку.
— Алло?
— Рано повернувся, Ленноксе? Мені цього вечора знадобиться допомога.
— Мені зле. Краще знайдіть когось іншого.
— Старший комісар сказав, щоб я взяв тебе.
Леннокс знервовано ковтнув слину. На язику з’явився свинцевий присмак.
— Взяв — куди?
— До шпиталю. Тож за годину будь готовий. Я за тобою заїду.
Почулися короткі гудки. Леннокс поклав слухавку. Його рука теж налилася свинцем.
— Що там таке? — поцікавилася з кухні Шейла.
Свинець. Сірий метал, який легко формується, який отруює і вбиває. Важкий але піддатливий метал, який плавиться при температурі триста п’ятдесят градусів.
— Та нічого особливого, люба, нічого особливого.
Макбету наснилася смерть, і він прокинувся. Хтось стукав у двері. І, схоже, стукав уже давно.
— Сер! — почувся голос Джека.
— Чую! — пробурчав Макбет, озираючись довкола. Кімната повнилася денним світлом. Котра година? Він заснув, і йому наснився сон. Йому снилося, що він стоїть біля ліжка з кинджалом у руці. Але кожного разу, коли він блимав, лице на подушці змінювалось.
— Вам телефонує інспектор Кетнесс, сер. Каже, що термінова справа.
— З’єднайте мене з нею, — відповів Макбет, перекочуючись набік до нічного столика. — Алло, Кетнесс?
— Перепрошую, що турбую вас у суботу, але ми знайшли тіло. На жаль, нам потрібна ваша допомога, — захекано пояснила вона.
— А що трапилось?
— Схоже, що знайшовся Флінс, син Банко. Тіло у поганому стані, а оскільки родичів у місті він не мав, то, мабуть, ви найкраще з усіх змогли б його ідентифікувати.
— Ага… — мовив Макбет, відчувши, як стислося горло.
— Прошу?
— Так, гадаю, що зможу, — відповів Макбет, натягуючи на себе ковдру. — Коли тіло так довго пробуло в морській воді…
— Саме в цьому й річ.
— В чому річ?
— Ми знайшли тіло не в морі, а у провулку між вулицями номер чотирнадцять і номер п’ятнадцять.
— Що?!
— І саме тому ми, перш ніж вдаватися до подальших дій, маємо впевнитися, що це справді Флінс.