— Кажете, між чотирнадцятою та п’ятнадцятою?
— Підходьте до перехрестя чотирнадцятої та вулиці Догені. Я чекатиму на вас біля забігайлівки «Джойс».
— Гаразд, Кетнесс. Буду через двадцять хвилин.
— Дякую, сер.
Макбет поклав слухавку. Лілії. Квіти на килимі — це лілії. Лілі. Так звали дитину Леді. І чому він раніше про це не здогадався? Мабуть, тому, що не бачив, не смакував і не снив так багато смерті, як зараз. Макбет заплющив очі. Пригадав мінливі обличчя зі сновидіння. Обличчя директора сиротинця Лорреля, який хропів уві сні з відкритим ротом, нічого не підозрюючи, змінилося на обличчя старшого комісара Дункана, що дивився на нього широко розкритими очима, вже здогадавшись про його плани. А потім — незмигний жорсткий погляд Банко. Тіл не було — лише голови на подушці. Опісля — охоплене панічним страхом обличчя молодого «вершника», коли той стояв навколішки на асфальті, дивлячись то на свого мертвого приятеля, то на Макбета, який до нього наближався. Макбет поглянув на стелю. І пригадав усі ті випадки, коли прокидався від кошмару й полегшено зітхав. З полегшенням усвідомлював, що його не засмоктує трясовина, не їдять собаки. Але іноді йому здавалося, що він прокинувся, хоча насправді ще спав, і тоді мусив, щоб добратися до реальної свідомості, продиратися крізь кілька шарів сновидінь. Макбет міцно заплющив очі. Знову їх розкрив. І лише після цього піднявся з ліжка.
Пишна чорношкіра жінка в реєстратурі шпиталю Святого Георгія перевела очі з Леннокса на посвідчення, яке він їй дав, а потім знову поглянула на нього.
— Нам наказали нікого не пускати… — вона знову поглянула на картку й додала: —…інспекторе Ленноксе.
— Ми розслідуємо надзвичайно важливу справу, — сказав він. — Мусимо негайно поінформувати мера.
— Можете залишити записку, а я передам…
— Справа таємна й невідкладна.
Реєстраторка зітхнула.
— Палата 204, другий поверх.
Мер Тортел і молодий хлопець сиділи пліч-о-пліч на дерев’яних ослінцях біля одного з ліжок у великій палаті. Мер сидів, поклавши руку хлопцеві на плече, і вони обидва підняли голови, коли Леннокс зупинився позаду них і обережно покашляв. У ліжку лежала виснажена рідковолоса жінка середнього віку, і Леннокс одразу ж помітив схожість між нею та хлопцем.
— Доброго вечора, сер. Ви, певно, мене не пам’ятаєте, ми бачилися з вами на званій вечері в казино «Інвернесс».
— Ви — інспектор Леннокс? З антикорупційного відділу?
— У вас хороша пам’ять. Вибачте, що отак вриваюсь.
— Чим можу допомогти, Ленноксе?
— Ми маємо достовірну інформацію про організацію замаху на ваше життя.
Хлопець перелякано сіпнувся, однак Тортел і бровою не повів.
— Більше подробиць, інспекторе.
— Наразі оце і все, що ми знаємо, але до отриманої інформації поставилися серйозно, і мені наказали супроводити вас у безпечніше місце.
Тортел здивовано підняв брови.
— А яке місце може бути безпечнішим за шпиталь?
— Газети вже повідомили, що ви тут. Сюди може зайти будь-хто. Дозвольте мені супроводити вас до вашого авто, а потім я поїду за вами слідом, допоки ви не опинитеся в безпеці у себе вдома. Там, сподіваюся, ми матимемо час обговорити проблему детальніше. Тому, якщо ви не проти, ходімо зі мною і…
— Просто зараз? Як ви можете бачити, ми…
— Бачу і прошу вибачити. Але і вашим, і моїм обов’язком є забезпечення захисту мера як посадової особи.
— А ви пильнуйте біля дверей, Ленноксе, і тоді ніхто не…
— Мені такого наказу не давали, сер.
— А я даю вам такий наказ, Ленноксе.
— Іди, — ледь чутно мовила жінка у ліжку. — Іди і візьми з собою Касі.
Тортел поклав долоню їй на руку.
— Але ж, Едіт…
— Я втомилася, любий. Хочу побути сама. Касі буде з тобою безпечніше. Слухай, що каже той чоловік.
— А ти…
— Так, я впевнена.
Жінка заплющила очі. Тортел поплескав її по руці й обернувся до Леннокса.
— Гаразд, ходімо.
Вони вийшли з кімнати. Хлопець ішов за кілька кроків попереду.
— Він знає? — спитав Леннокс.
— Що вона помирає? Так, знає.
— І як сприймає це?
— Коли як. По-різному. День на день не припадає. Річ у тім, що він знає вже досить давно. — Вони спустилися сходами до кіоску на виході. — Але каже, що все буде нормально, якщо з ним залишиться хоча б один із батьків. Почекайте, я сходжу по цигарки.
— Он вона, — показав Макбет.
Джек зупинив авто край дороги навпроти «Гранд-готелю», між хімчисткою та забігайлівкою «Джойс», де подавали гамбургери. Вони вийшли з машини, і Макбет окинув поглядом безлюдну вулицю.