— Стій, не рипайся, і замовкни.
— Я мовчав багато років, Даффе. Я знаю, що жінка-поліціянтка, яку вбив Свено у Стоці, була твоєю матір’ю. В якому році сталося те вбивство? Ти, мабуть, був тоді ще зовсім малим.
— Так, я був малим, — відповів Дафф, замикаючи кайданки на руках Макбета.
— А чому ти взяв прізвище свого діда по материнській лінії замість прізвища своїх батьків?
Дафф крутнув Макбета обличчям до себе.
— Можеш не відповідати, — сказав Макбет. — Ти зробив це для того, щоб у поліції та серед «вершників» ніхто не зміг пов’язати твоє ім’я з убивством у Стоці. Ніхто не мав знати, що ти став поліцейським не для того, аби служити місту та всій отій туфті, якій ми присягаємо. Твоєю метою було спіймати Свено й помститися йому. Ти керувався ненавистю, Даффе. В сиротинці тобі було легко вбити Лорреля, бо ти бачив перед собою не його, а Свено, правда ж? Лоррель став іще одним чоловіком, який знищив твоє дитинство.
— Можливо.
Дафф стояв так близько до Макбета, що бачив у його карих очах власне віддзеркалення.
— То що ж сталося, Даффе? Чому ти не хочеш прикінчити мене зараз? Я — той, хто вбив твою сім’ю, і тепер ти маєш шанс помститися.
— Ти маєш понести покарання за все, що скоїв.
— І що ж я скоїв?
Дафф кинув швидкий погляд убік п’ятнадцятої вулиці, де в автомобілі чекали Малкольм та Флінс. Невдовзі туди мала підійти і Кетнесс.
— Ти вбивав безневинних людей.
— Чорт забирай, у нас робота така — безневинних людей убивати, Даффе! А оскільки ми виконуємо її заради важливішої мети, то мусимо долати свою сентиментальну й поступливу натуру. Отой чоловік, чию горлянку я перерізав на сільській дорозі, — я вбив його не заради тебе, а щоб відплатити тобі за вбивство Лорреля. Я став убивцею заради того, щоб поліцію не виваляли у лайні. Я вбив його заради міста, щоб воно не занурилося в анархію.
— Ходімо.
Дафф вхопив Макбета за руку, але той вивернувся.
— Ага, так жага влади вже ж таки перевищила у тебе жагу помсти? Я правильно кажу, Даффе? Ти, мабуть, гадаєш, що станеш головою ВБОЗу, якщо самотужки заарештуєш старшого комісара?
Дафф притиснув дуло дробовика Макбету до горла.
— Я запросто можу сказати, що ти чинив опір арешту.
— Важко наважитися, еге ж? — прошепотів Макбет.
— Ні, не важко, — відказав Дафф, опускаючи дробовика. — Нашому місту не потрібен іще один труп.
— Так ти їх, виходить, не любив? Не любив ані Мередіт, ані дітей? О, я й забув, що ти ж не можеш любити тих, хто…
Дафф ударив його. Дуло дробовика поцілило Макбету в рот.
— Макбете, ти не забув, що, на відміну від тебе, для мене не було проблемою вбити беззахисну людину?
Макбет розсміявся і сплюнув кров. Вибитий зуб полетів у темряву.
— А ти доведи. Вбий свого єдиного друга. Давай. Помстися за Мередіт!
— Навіть імені її не вимовляй!
— Мередіт, Мередіт!
Кров забухкала у Даффа у вухах, серце загупало важко й болісно. Але він мусить тримати себе в руках… Цієї миті лоб Макбета з хрускотом вдарився йому в ніс, але Макбет стояв надто близько, й інерції удару забракло, аби збити його з ніг. Дафф відступив на два кроки назад і приставив приклад дробовика до плеча.
І раптом двері позаду Макбета рвучко розчахнулись.
На порозі з’явився силует. Рука чоловіка в сірому пальті стрімко вхопила Макбета за кайданки і смикнула назад. Смикнула з такою силою, що ноги Макбета відірвалися від землі, і він зник у темряві за порогом.
Дафф вистрелив.
Гуркіт пострілу вдарив йому у вуха й завібрував луною між стінами провулку.
Наполовину оглухлий, Дафф переступив через поріг у темряву.
У повітрі кружляла якась гидота, і Дафф вдихав її й випльовував. Йому здалося, що перед ним виструнчилися люди. Страшенно смерділо перхлоретиленом. Вільною рукою Дафф намацав біля дверей вмикач. Люди перед ним виявилися стояками з піджаками та пальтами, накритими пластиковими чохлами з бирками, на яких були вказані прізвища і дати. В одному з чохлів зяяла величезна діра — то Дафф прострелив шубу, хутром якої тепер дихав. Він зупинився, прислухався, але не почув нічого, крім гудіння машини для сухої чистки, яка стояла під стіною. А потім почулося дзеленчання, наче хтось дзвонив у двері. Дафф кинувся на стіну стояків і, розгрібаючи їх навсібіч, пробився вперед, а потім крізь двері проник до тильної сторони приміщення, де на нього витріщилися двоє переляканих китайців. Він вискочив повз них на вулицю. Подивився ліворуч і праворуч. Суботня товкотнеча вже почалася. Якийсь чоловік наштовхнувся на Даффа, і він ледве не впав. Дафф виматюкався, а чоловік вибачився й пішов собі далі по тротуару.