«Допоможіть!»
Але у світі все влаштовано інакше. Світ створений не для добрих справ та кумедних поп-співаків, що знімаються у фільмах. Допомогти комусь дуже важко, майже неможливо. Ані батькові, ані матері, ані іншим дітям. Допомогти можна лише самому собі. Автобус, що рухався перед ними, зупинився, і Олафсон також натиснув на гальма. Молодь, здебільшого дівчата, вихлюпнулася з автобуса на тротуар. Усі красиві, причепурені. Бо ж сьогодні субота. І він міг би цього вечора робити те ж саме: пити пиво й танцювати з дівчатами. Напитися й танцювати, допоки не забудеться убитий водій. Сейтон, сидячи поруч, випростав руку й вимкнув радіо, де звучала пісня «Чекай мене на розі» групи «Ліндісфарн».
— Звідки вони, в біса, взялися? Дафф, Малкольм і Кетнесс. Та ще й якийсь молодий хлопець — можу присягнутися, що то син Банко.
— Куди їдемо? До управління?
— Ще рано, — відказав Сейтон. — Нам іще треба хлопця спіймати.
— Сина Тортела?
— Я не хочу повертатися до Макбета з порожніми руками, а хлопця можна використати при нагоді. Отут — ліворуч. І повільніше.
Олафсон завернув авто у вузьку вулицю й поглянув на Сейтона, який опустив у дверцятах скло і посилено вдихав повітря, роздуваючи ніздрі. Він хотів спитати, чи не зібрався Сейтон винюхати, куди подався хлопець, але стримався. Якщо цей чоловік був здатен загоїти плече дотиком пальців, то йому, напевне, нескладно рознюхати, хто куди пішов. Чи боявся він свого нового командира? Можливо. Чи жалкував за його попередником? Безперечно. Але він ніколи й подумати не міг, що станеться отаке. Хірург у шпиталі показав рентгенівський знімок його плеча й пояснив, що куля зруйнувала суглоб, що він тепер інвалід і більше ніколи не зможе працювати в спецназі снайпером. За кілька секунд той хірург позбавив Олафсона всього, про що той мріяв. Через це йому було легко сказати «так», коли Сейтон повідомив, що зможе вилікувати його, якщо Олафсон погодиться на запропоновані умови. І він погодився, але для годиться, жартома, бо хіба ж можна вилікувати таку рану лише за один день? Та й втрачати йому не було чого. Бо він присягнувся на вірність братству спецназівців, а те, чого хотів від нього Сейтон, багато в чому збігалося з тією присягою.
Тепер шкодувати було запізно й безглуздо. Лишень погляньте, що сталося з його найкращим приятелем Ангусом. Цей ідіот зрадив спецназ. Зрадив найдорожче з усього, що вони мали, все, що в них було. «Хрещені вогнем і поєднані кров’ю» — це не пустопорожня фраза, це те, якими вони мали бути, і альтернативи цьому не існує. Він прагнув цього. Прагнув усвідомлювати, що їхня праця чогось варта, що він щось значить для людей. Для своїх товаришів. Навіть тоді, коли не бачив сенсу в тому, що вони робили. Це була робота задля інших людей. Не для ідіота Ангуса. Той явно переплутав береги. Намагався переконати його діяти разом, але Олафсон послав його під три чорти і сказав, що не хоче мати нічого спільного з тим, хто зрадив спецназ. Ангус ошелешено вирячився на нього і спитав, як могло статися, що його плече загоїлося так швидко, бо стріляні рани не заживають за два дні. Але Олафсон нічого йому не пояснив. А просто виставив за двері.
Вулиця урвалася. Вони виїхали до русла річки.
— Схоже, ми на правильному шляху, — промовив Сейтон. — Ходімо.
Вони вийшли з авто і рушили повз халупи між дорогою та руслом. Сейтон нюхав повітря, і вони поволі проходили будинок за будинком. Біля червоної будівлі Сейтон зупинився.
— Тут? — спитав Олафсон.
Сейтон принюхався у напрямку будинку. А потім гучно вилаявся:
— От сука!
І пішов далі. Вони пройшли повз згорілий будинок, гараж з кованими воротами і підійшли до блакитного дерев’яного будиночка, де на ганку сидів кіт. Сейтон знову зупинився.
— Тут, — сказав він.
— Тут?
Касі поглянув на годинник, який йому подарував батько. Стрілки світилися в темряві зеленим, і хлопцю здавалося, що саме так у відблиску вогнища світяться вовчі очі. Минуло вже понад двадцять хвилин. Касі був абсолютно впевнений, що ніхто не погнався за ним, коли він вибіг з автостоянки — кілька разів він оглядався і нікого позаду себе не бачив. Схоже, що небезпека минула. Прилеглий район він знав як своїх п’ять пальців, саме тому і прибіг прямісінько сюди. Тепер можна буде піти до Пенні-Брідж, сісти на 22-й автобус і поїхати на захід, додому. Там його чекатиме татко. Має чекати. Касі завмер. Йому щось почулося? Наче десь скрипнула сходинка? То була єдина дерев’яна деталь в будинку, котра невідомо як вціліла під час пожежі. І тепер ті сходи скрипіли, коли дув вітер чи мінялася погода. Або коли хтось ними піднімався. Касі прислухався. Та ні. Нічого не чути. То, мабуть, сходи на переміну погоди скриплять.