— Тож виходить, що Макбет правий? — розгублено вимовив Дафф. — Що ми на нього дійсно нічого не маємо?
— Сподіваймося, що Леннокс нам щось розповість, — відказав Малкольм. — Хто буде з ним говорити?
— Я, — відповів Дафф.
Малкольм кинув на нього задумливий погляд.
— Гаразд, але хтось може впізнати вас чи мене і здійняти гвалт.
— Я знаю, який вигляд має Леннокс, коли бреше, — пояснив Дафф. — І він знає, що я це знаю.
— А чи зможете ви переконати його зізнатися у співучасті, і таким чином…
— Зможу, — запевнив Дафф.
— Тільки не намагайтеся переконувати його так, як ви переконували у шпиталі одного з «вершників», Даффе.
— То робила інша особа, а не я, сер. Я вже не маю з нею нічого спільного.
— Не маєте?
— Так, сер. Не маю.
Малкольм кілька секунд вдивлявся в очі Даффа.
— Добре. Тортеле, проведіть Даффа до палати.
— До речі, чисто з цікавості, — мовив Дафф, коли вони з мером пройшли кільканадцять кроків по коридору. — Чому ви не сказали Макбету, що Касі є вашим сином, коли той поставив вам свій ультиматум?
Тортел знизав плечима.
— А навіщо казати людині, яка націлила на вас пістолета, що він незаряджений? Тоді б вони просто стали шукати іншу зброю проти мене.
Лікар, який на них чекав, відчинив двері.
— Тільки він, — мовив Тортел, показуючи на Даффа.
Дафф увійшов до кімнати.
Леннокс був білий, мов простирадла, поміж яких лежав. Попискували прилади, а з його тіла до пристроїв для внутрішньовенного вливання тягнулися трубочки. Він, мов ошелешена дитина, витріщився на Даффа, роззявивши рота. Дафф зняв свої окуляри й капелюха.
Леннокс швидко-швидко закліпав очима.
— Нам треба, щоб ти зробив заяву і сказав, що за всім цим стоїть Макбет, — мовив Дафф.
З куточка рота Леннокса витекла невеличка цівочка слини.
— Послухай-но, Ленноксе, ми маємо лише дві хвилини, а потім…
— За всім цим стоїть Макбет, — сказав Леннокс. Голос його був грубим і хрипким, неначе він постарів років на двадцять. Але очі були чистими і ясними. — Він наказав мені, Сейтону та Олафсону вбити Тортела. Бо хотів захопити у місті владу. А ще тому, що вважає Тортела інформатором Гекати. Але Тортел — не інформатор.
— А хто ж?
— Я скажу, якщо ти зробиш мені одну послугу.
Дафф шумно видихнув носом, намагаючись стримувати свої емоції.
— Ти хочеш сказати, що я тобі щось завинив?
Леннокс заплющив очі. Дафф побачив, як по його щоці покотилася сльоза.
— Ні, — відповів Леннокс слабким голосом.
Дафф подався вперед. Коли Леннокс заговорив, з його рота почувся нудотний солодкавий запах, схожий на ацетоновий подих діабетика.
— Інформатор Гекати — це я, — пошепки мовив він.
— Ти?! — ошелешено спитав Дафф, намагаючись перетравити інформацію й умістити її в своїй свідомості.
— Так, я. А як ти гадаєш — чому Гекаті вдавалося всі ці роки прослизнути крізь пальці, чому він завжди був на крок попереду?
— Отже, ти шпигував і на…
— І на Гекату, і на Макбета. Але Макбет не знав, що я шпигував на Гекату. Саме завдяки цьому я дізнався, що Тортел не працює на Гекату. І на Макбета не працює. Але останнього разу Гекату застеріг не я, тож мусить бути ще один інформатор. Хтось близький до Макбета.
— Сейтон?
— Можливо. А може, це — не чоловік.
— Значить, жінка? Чому ти так вважаєш?
— Та хтозна. Як на мене, то це щось невидиме. Воно завжди десь поруч.
Дафф повільно кивнув головою. Підвів голову й поглянув у темряву за вікном.
— Як воно тобі?
— Як воно мені — що?
— Як ти почуваєшся, нарешті сказавши про це вголос? Про те, що ти зрадник. Тобі полегшало чи стало ще важче, бо вимовлені слова змусили усвідомити всю правду, всю ту шкоду, яку ти заподіяв?
— А навіщо тобі це знати?
— Бо я й про себе таке думав, — відповів Дафф. Небо за вікном потемніло, і не було в тій темряві видно ані відповіді, ані бодай якоїсь підказки. — Намагався уявити, як почуватимуся, коли про все розповім сім’ї?
— Але ж ти так і не розповів, — сказав Леннокс. — Ми про таке не розповідаємо. Бо ладні краще згинути, ніж побачити біль на їхніх обличчях. Але ти не мав можливості вибирати.
— Та ні, мав. І обирав. Обирав щодня: зраджував свою родину.
— Ти зможеш мені допомогти, Даффе?
Голос Леннокса відірвав Даффа від невеселих думок. Він закліпав очима. Йому страшенно хотілося спати.
— Допомогти?
— Зроби мені послугу. Візьми подушку, поклади мені на обличчя і притисни. І буде схоже на те, що я начебто помер від ран. А моїм дітям скажи, що їхній батько, вбивця та зрадник, покаявся перед смертю.