— Я…
— Ти — єдиний, хто мене зрозуміє, Даффе. Бо ти теж любив свою сім’ю, але все одно зраджував її. Я вже спізнився. Що пізно, то пізно. Все, що можна робити в житті — це чинити праведно, але мені вже запізно.
— Наприклад, врятувати життя мера.
— Але ж цього недостатньо, Даффе! — сухий сміх Леннокса перетворився на кашель. — То був останній відчайдушний акт, який зі сторони видається самопожертвою, але в глибині душі кожна людина сподівається на прощення гріхів перед брамою до раю. Проте це, мабуть, марні сподівання, Даффе. Не думаю, що ти робитимеш щось для того, аби спокутувати всі свої гріхи.
— Ні, — відповів Дафф. — Я не буду спокутувати свої гріхи. Але для початку можу простити твої.
— Ні — сказав Леннокс.
— Так!
— Ні, ти цього не зробиш! Не треба… Не треба цього робити… — голос Леннокса ослабнув і замовк. Дафф поглянув на нього. По блідих щоках Леннокса котилися маленькі блискучі сльозинки. Дафф глибоко зітхнув.
— Я подумаю над тим, щоб не прощати тобі твої гріхи, за однієї умови, Ленноксе.
Леннокс кивнув.
— Що ти погодишся дати цього вечора радіоінтерв’ю, в якому розкажеш геть усе й очистиш ім’я Малкольма від інсинуацій.
Леннокс з натугою підняв руку і витер щоки. А потім поклав мокру від сліз долоню Даффові на руку.
— Зателефонуй Прісциллі і скажи їй, щоб вона сюди прийшла.
Дафф кивнув, підвівся і вивільнив руку. Востаннє поглянув на Леннокса. «Цікаво, він дійсно змінився чи, як завжди, шукає найлегшого виходу?», — подумав він.
— Ну, як? — спитав Тортел, підводячись з крісла в коридорі, коли вийшов Дафф.
— Він підтвердив, що Макбет зібрався вас убити, і погодився дати інтерв’ю, — відповів Дафф. — Але Геката має інформатора, інфільтрованого в найближче оточення Макбета. Це може бути хто завгодно з управління поліції…
— Хай там як, — пробубнів Тортел, коли вони йшли коридором, — а така заява Леннокса стане для Макбета кінцем! Я зателефоную до столиці й отримаю ордер на арешт.
До них підійшла медсестра.
— Пане, ви — мер?
— Так, а що?
— Нам зателефонувала Агнеса, ваша служниця. Каже, що Касі й досі не приїхав додому.
— Дякую, — мовив Тортел, і вони рушили далі по коридору. — От бачите, він і дійсно подався до своїх друзів або чекає, поки минеться небезпека.
— Мабуть, — сказав Дафф. — А ваша служниця, вона…
— Так?
— У мене ніколи не було слуг, але припускаю, що з часом вони перетворюються на частину хатньої обстановки. Ви, мабуть, нічого від них не приховуєте, але чи впевнені ви, що все сказане вами не виходить за межі стін вашого помешкання?
— Стосовно Агнеси? Так, упевнений. Я пересвідчився, що їй можна довіряти, хоча це забрало певний час.
— Але ж ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків щодо того, що думає й відчуває інша людина.
— Г-м-м. Ви гадаєте, що особиста секретарка Макбета в управлінні поліції може…
— Прісцилла? — спитав Дафф. — Ви ж самі сказали, що потрібен час, аби пересвідчитися, що тій чи іншій людині можна довіряти.
— І що?
— А те, що ви розповідали, як грали у приватній кімнаті в блекджек, коли Макбет і Леді планували вбити Гекату. Але ж потрібна ще й третя особа.
— Прошу?
— Ви ж грали в блекджек. Хіба в цій грі не потрібен круп’є?
— Джеку!
— Слухаю, Леді! — озвався Джек, прибираючи руку. Він стояв, невимушено поклавши її на зігнуту спину Біллі, коли вони вдвох схилилися над гостьовою книгою, і Джек розповідав йому нові правила реєстрації клієнтів.
— Мені треба з тобою дещо обговорити. Ходімо нагору.
— Звісно. Ти підміниш мене, Біллі?
— Постараюся, містере Бонусе.
Джек усміхнувся, довше звичайного затримавши погляд на хлопцеві, якого нещодавно взяли на роботу. А потім побіг нагору вслід за Леді.
— Що ти скажеш про нового хлопця? — спитала та, коли він її наздогнав.
— Ранувато робити висновки, пані. Він надто молодий і недосвідчений, але подає надії.
— Це добре. Нам потрібно взяти ще двох офіціантів до ресторану. Ті двоє, що приходили сьогодні, були абсолютно безнадійними. І як нинішня молодь збирається вижити в сьогоднішньому світі, якщо нічого не сприймає всерйоз і нічого не бажає навчатися? Вони гадають, що їм усе піднесуть на срібній тарілочці?
— Та ото ж, — погодився Джек. Леді притримала двері, впускаючи його до номеру. А коли він обернувся, то побачив, що вона сидить у кріслі, залившись сльозами.