— Леді, що трапилось?
— Лілія, — відповіла вона, ридаючи. — Він назвав її ім’я.
— Лілія? Це ж назва квітки?
Леді затулила обличчя руками, і тіло її здригнулося від ридань.
Джек розгубився й не знав, що робити. Він був рушив до неї, але зупинився.
— Може… поговоримо про це?
— Ні! — скрикнула Леді. Тремтливо вдихнула. — Ні, я не хочу про це говорити. Про це хотів поговорити доктор Альсакер. Він схиблений псих, розумієш. Він сам мені про це сказав. Але, за його словами, від цього він не став поганим психіатром, а радше навпаки. Мені не потрібні слова, Джеку, я вже всі їх чула. І свої слова, і слова інших людей, тому вони мене більше не втішають. Мені потрібні ліки. — Леді схлипнула й ретельно витерла під очима тильним боком долоні. — Мені просто потрібні ліки. Без них я не зможу бути тією людиною, якою хочу бути.
— І хто ж ця людина?
— Леді, Джеку. Леді. — Вона поглянула на розмазані по руці тіні для очей. — Я хочу й далі бути тією жінкою, яка живе сама, але не дає жити іншим. Макбет кинув вживати ліки, і тому тут нічого немає. Уявляєш? Він виявився сильнішим за мене. Хто б міг подумати? Тому тобі доведеться піти й купити мені ліків, Джеку.
— Леді…
— Інакше тут усе рухне. Мені весь час чується плач дитини, Джеку. Я заходжу до ігрової кімнати, усміхаюся й розмовляю. — По її щоках знову покотилися сльози. — Говорю голосно і сміюся, щоб заглушити отой дитячий плач, але я вже більше так не можу. Він знає ім’я моєї дитини. І повторив ті останні слова, які я їй сказала.
— Ви про кого, пані?
— Про Гекату. Він знає. Знає слова, які я сказала своїй дитині перед тим, як розбити їй голову з отими допитливими блакитними оченятами. Я сказала: «Зустрінемося в іншому житті, Лілі». Жодного разу я не розповідала про це жодній живій душі! Жодного! Принаймні не в свідомому стані. Хіба що уві сні. Або коли сновиділа…
Леді раптом замовкла. Нахмурила брови, ніби щось збагнувши.
— Гіпноз, — підказав Джек. — Ви сказали це під час гіпнозу. Геката дізнався це від доктора Альсакера.
— Гіпноз? — перепитала Леді, повільно кивнувши головою. — Ти думаєш? Альсакер видав мене? За гроші?
— Люди — істоти пожадливі, пані. Такою є їхня природа. Не будучи пожадливою, людина не змогла б вижити на цій землі. Лишень погляньте, що ви спромоглися створити, пані.
— Гадаєш, це завдяки пожадливості?
— Йдеться не обов’язково про гроші, пані. Як на мене, різні люди мають пожадливість до різних речей. До влади, сексу, мирської слави, харчів, кохання, пізнання страху…
— А до чого пожадливий ти, Джеку?
— Я? — Він знизав плечима. — Мені подобаються щасливі задоволені клієнти, пані. Так, я маю пожадливість до чужої радості. Наприклад, до вашої, пані. Коли ви щасливі, то щасливий і я.
Вона затримала на ньому свій погляд. Потім підвелася, підійшла до дзеркала і взяла гребінець, який лежав на столику внизу.
— Джеку…
Йому не сподобався тон її голосу, але він зустрівся з її поглядом у дзеркалі.
— Слухаю, пані.
— Ти маєш знати дещо про самотність.
— Так, знаю, як ви можете здогадатись.
Леді почала розчісувати своє довге вогненно-руде волосся, яке чоловіків або приваблювало, або, залежно від обставин, попереджало про небезпеку. — А чи знаєш ти, яка самотність є навіть більшою, аніж та, коли у тебе нікого немає? Це коли ти вважаєш, що у тебе хтось є, але потім виявляється, що особа, яку ти вважала своїм найкращим другом, ніколи ним не була. — Гребінець застряг, але Леді з силою продрала його крізь своє густе неслухняне волосся. — Що та особа завжди обдурювала тебе. Ти уявляєш, яка це самотність, Джеку?
— Ні, не уявляю, пані.
Джек поглянув на неї, не знаючи, що далі робити й що сказати.
— Радій з того, що тебе ніколи не обманювали, Джеку. — Вона поклала гребінець і передала йому аркушик з написом. — Ти — наче риба-прилипала: ти занадто малий, щоб тебе обманювати; обдурювати можеш лише ти. Акула дозволяє тобі триматися за неї тому, що ти відганяєш від неї інших, іще гірших паразитів. Навзамін вона носить тебе на собі всіма океанами світу. Отак ти й мандруєш задля обопільної користі, і стосунки стають настільки інтимними й близькими, що їх можна сплутати з дружбою. Допоки поруч не пропливе більша акула з міцнішими щелепами. Паняй, Джеку. Сходи й купи мені варива.
— А ви впевнені, що воно вам потрібне, пані?
— Скажи, що ти хочеш чогось дієвого. Чогось сильного. Чогось такого, що занесе тебе високо та далеко. Так високо, що ти розіб’єш голову, якщо впадеш. Бо кому хочеться жити в такому холодному, позбавленому друзів світі, як цей?